Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Малушо! – покликала вона.

Малуша стала перед нею.

Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі груди, дужі руки.

– От і немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.

2

Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках. Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла – завидющі всі вони, жадібні, тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась: молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.

А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі – а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємицею, – не одразу зібрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь – глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода, коли хто нападає на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягне на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього київському князеві треба було мати багато добра, він мусив бути багатшим від інших князів.

Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках, перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, – багато тіунів княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві – княже, а собі – своє.

Немало багатств і скарбів було й на Горі – в світлицях, палатах, клітях, коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.

І навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос говорив: «Богові – боже, а князеві – княже», він благословляв багатство й захищав убогих.

Княгиня багато свого багатства довіряла ключниці Ярині. І як їй було не довіряти: прожила Ярина весь свій вік на Горі. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустріла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.

Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлівини, біля тіла постояла (як не кажи, а прожила в цій хлівині Ярина, служачи князям, більше як півста літ), а тоді відкрила ляду її скрині.

Ні, такої ключниці, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скрині її не було ніяких скарбів. Тільки звичайні сорочки, кілька спідниць, дещо з теплої одежі та ще два сувої полотна, які Ярина виткала власними руками.

– Візьміть полотно в кліті.

Княгиня дуже уболівала за Яриною. А тоді взяла собі в помічниці Малушу. Вона не думала робити її ключницею – ні, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгині просто чомусь подобалась ця дівчина, щось у ній викликало приязнь, довіру.

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помічницею. Вона увесь день поралась на великому господарстві, ішла від кліті до кліті, з медуші в медушу, брала все, що було треба, в кінці дня приходила до терема й клала перед княгинею ключі. Ні, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща вона, чесна, такій весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечері, коли Малуша взяла з клітей все, що веліла княгиня й що потрібно було для снідання, а потім прийшла до неї в спочивальню й поклала ключі на лаву, Ольга сказала:

– Ти вже їх тут не клади.

– А де покласти? – не зрозуміла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сиділа на ложі, спочивала й щось уперто думала.

– Важко це мені, Малушо! – промовила, зітхнувши, вона. – Думай над тим, що кому дати! Ні, Малушо, у мене й так багато діла. Сама вже подумай, що треба робити в теремі. Ти ж усе знаєш.

– Знаю, матінко княгинє.

– Отож і носи ключі з собою при поясі. Ключницею моєю будеш.

Малуша впала княгині в ноги, але не радість, а страх спонукав її це зробити.

– Боюсь я, матінко княгинє, – призналась вона.

– А чого тобі боятись?

– Тереми великі, клітей багато.

– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш біля пояса мої ключі – всі слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак і роби, Малушо! Милостниця[65] ти моя!

Ні, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключниці. Добро її було в певних руках.

– А оцей ключ, – вибрала вона з низки і показала Малуші, – з терема до твоєї хлівини. Двері одімкни, нехай так і будуть, – можу тебе по надобі і вночі покликати. Так було при Ярині, так буде й з тобою.

Малуша вийшла з спочивальні княгині, пройшла сіньми. Думала вийти в двір, але повернулась, бо пригадала, що мусить одімкнути з сіней двері до своєї хлівини.

Довго одмикала замок, бо в неї тремтіли руки, і вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлівини – і та ніби хлівина, і не та, і та Малуша, і ніби не та. Хвилюючись, сіла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключі від теремів, комор і всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх і не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.

Чи розуміла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось інший тут, на Горі, міг тільки мріяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключі від княгині, може одімкнути не кліті й комори, а щось більше, значиміше? Адже тут, на Горі, всі, хто порався коло княжих багатств, самі ставали багатими. І це не вважалось татьбою, за це не карав ні закон, ні покон. Та коли б Малуша чи в ці дні, чи згодом щось і попросила в княгині, хіба б та відмовила їй?

Ні, Малуша не розуміла цього, бо досі жила в хаті свого батька, де кожен робив, що міг, одягав, що