Паперові солдати - Брати Капранови
— Ти не дуже витріщайся, — пролунав голос над вухом.
Устина обернулася. Поруч стояла бабка Марта і несхвально хитала головою.
— Та не витріщаюся я.
— А то не видко! — свекруха насупилася. — У самої слина аж у ночви крапає.
— І ніц не крапає! — огризнулася Устина. — За собою, мамо, дивіться.
Вона так запекло взялася мутузити білизну, що та мало не рвалася на шматки. Бабка Марта не відходила — спостерігала мовчки, аж поки зітхнула:
— Ти вважєй, Устино. Всі нічні — смертники. Це тільки вигляд один, що живі. А насправді ніхто з них не повернеться. Усі залишаться в землі.
Вона відійшла, а Устина знову підняла погляд на Зота, який схилився з ножем над черговим кліше, і на мить здалося, що з-під його блідої шкіри проглядає смертельна синява, наче паморозь на шибках узимку.
— Дядьку Зот, — Антося знову напосілася зі своїми розпитуваннями. — А нащо ви оцих солдатів вирізаєте?
Зот подивився на неї без тіні роздратування.
— Як це, нащо? Щоб їх стало багато. З одної такої картинки можна надрукувати стільки, як з твоєї літери А. Я ж тобі показував.
Антося горіла цікавістю, тому зайняла своє улюблене місце — верхи на дерев’яній нозі дядька Зота. Вона любила так сидіти та спостерігати за його роботою.
— А навіщо тре їх багато? — запитала дівчинка.
— Для того, щоб ворог знав: нас тисячі і тисячі. І всі ми боремося за Україну. От подивися, — Зот взяв тампон, акуратно поплямкав фарбою на поверхні та зробив відтиск на папері. — Бачиш? Це повстанці.
Антося уважно оглянула малюнок, потім помацала його пальцем, немовби спробувала переконатися у справжності. Сухий папір швидко всотував фарбу, тому палець залишився чистим.
— Бачу, — сказала вона серйозно. — У них зброя.
— Правильно, — посміхнувся Зот. — І цією зброєю вони виганяють з України ворогів.
— А якщо їх надрукувати багато, то вони переможуть?
Зот посміхнувся:
— Обов’язково переможуть.
— Обіцяєш? — Антося подивилася на нього серйозними, якимись недитячими очима.
— Обіцяю, — прогнав з обличчя посмішку Зот.
Антося злізла на землю і зробила крок назад.
— Тоді друкуй, — сказала вона. — Я більше не буду тобі заважати.
І кілька хвилин вона й справді дотримувалася цієї обіцянки. Потім запитала:
— А ти подаруєш мені мою літеру?
— Звісно, — Зот взяв зі столу кліше з вирізаною літерою А і простягнув дівчинці.
— Ні! — кліше раптом накрила чоловіча рука.
Біля Антосі стояв Грім і брови його, як завжди, були зсунуті до перенісся.
— Це моя літера! — обурилася Антося.
— Друже Зот, — голос Грома попри намагання зберігати поштивість, бринів обуренням. — Не можна нічого давати дітям. Вона розпашталакає на всейкий світ!
— І ніц я не розпашталакаю, — ображено сказала Антося, але її не слухали.
— Це тільки одна літера, — відказав Зот.
— А де вона взялася? — парирував Грім. — Якщо запитають?
Зот не знайшов, що відповісти.
— Друже Зот, — спокійніше, але все ще із притиском продовжував Грім. — Я відповідаю за вашу безпеку і тому не можу дозволити порушувати конспірацію.
Антося не знала таких складних слів, як «конспірація» чи «безпека», але зрозуміла, що дядька Зота сварять через неї. І що її літеру забере собі Грім.
— Віддай! — сказала вона дзвінко. — Це не твоя літера, а моя! У тебе навіть немає жодної А. Г-р-і-м. Зрозумів? А в мене є. Ан-то-ся.
Зот подивився на неї, потім на Грома і простягнув до нього руку. Він вимогливо поворушив пальцями, і Грім врешті вимушений був скоритися. Знехочу, через силу, він розчепірив пальці, і дерев’яна «А» повільно упала в долоню Зота. Той зітхнув, потім стиснув пальці.
— Хай вона поки полежить у мене, гаразд? — голос його вмить змінився, став лагідним та оксамитовим, а рука тим часом сховалася під столом і поклала кліше у кишеню штанів. — Але ти завжди зможеш нею гратися. Домовилися?
— Домовилися, — шморгнула носом дівчинка.
Ні, вона не заплакала. Бо не хотіла, щоб злий Грім тішився її сльозами. Але коли він пішов, Антося непомітно потягла зі столу папір із відбитком, на якому повстанці зі зброєю ішли виганяти ворогів. І ввечері заховала його серед своїх найбільших скарбів — поруч із картинкою з журналу, де намальована Королівна Сніжка.
А вночі у ліжку, поки мама не лягла поруч, Антосі ввижалися повстанці з малюнку. Вони один за одним ішли у бій, а на їхньому місці з’являються нові, надруковані чарівним кліше, і знову ішли у бій, а за ними знову і знову. Таке велике військо могло здолати будь-кого, подумала Антося і задоволена заснула міцним дитячим сном.
Грім нервово ходив кімнатою — чотири кроки туди, чотири назад. У кожному його русі читався прихований гнів.
— Друже Зот! — він ретельно добирав слів. — Я розумію, що ви є членом УГВР, я поважаю ваші заслуги і досвід боротьби у підпіллі. Але ваші контакти із цивільними, а особливо дітьми, створюють небезпеку.
Щоб руки не робили різких жестів, Грім зчепив їх між собою, але за тим, як нап’ялися худі жили, було видно, що він ледь стримується. Зот сидів на лаві, схилившись вперед, і дивився на свою дерев’яну ногу, витягнуту поперек проходу.
— А коли ви залишаєте такі докази, як ця літера, то й поготів. Це вже повна деконспірація!
— Друже Грім, я скоро десять років, як у криївках, і тому постійно залежу від таких от цивільних людей, — нарешті відгукнувся Зот і підняв очі. Вони були на диво спокійними, хіба що звужені зіниці виказували внутрішню напругу.
— То ви не рівняйте! Провід постійно повідомляє, та й ви самі чудово знаєте, скільки зараз стало агентів серед селян: і стрибки, і комсомольці, і просто донощики. Їм варто лише у нюхати...
— Громе, ми всі під Богом ходимо. Але якщо вже доводиться ховатися у людей, то й ставитися до них треба по-людськи.
Провідник зупинився, немовби перечепившись через ці слова:
— Але під час війни...
— А коли
