Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— „Наче на холодець принесли", — подумав, здригнувшись; відвернувся.

— Більшовиків німцям виказував, — пояснив похмурий чолов'яга, що поставив теє відро. Говорячи, він не дивився в вічі. На ньому була облізла, з робленого >,смушку" шапка (така, як носили солдати в останні Дні царської армії), неприв'язаний обвід теліпався, як великі вуха чи підбиті крила.

Його троє товаришів — досить іще несміливі селянські парубки — стояли з обрізами в руках.

Виявилось, що вони тую голову принесли на доказ своєї революційности — щоб повстанці повірили, що вони більшовики.

... Збільшений кількісно Самарський повстанський полк (В більшовитській історії Навамасковскій савєтскій полк) дедалі більшої набирався сміливости. Повстанці частенько вже виходили з лісу на великий шлях, перевіряли в проїжджих „документи". Якийсь час їм попадалися „звичайні" селяни, і їх пропускали, не роблячи нічого лихого. Та от одного разу вони впіймали справжнього „клясового ворога" — члена гетьманської спілки хліборобів із села Латаття Гаврилового Степанцевого Антона. Затримали його не лататтянські хлопці, але багатія Степанця та його задавакуватого сина знали не тільки лататтяни.

Коли впійманого привели до табору (до „штабу"), з лататтян там був тільки Василь Роговенко; Пилип Никифорович та Луканько на той час кудись відвихнулись були.

Углядівши Василя, Антін помітно зрадів і запобігливо, з виразною надією на рятунок до нього поздоровкався. Де й ділося в нього те нахабство, з яким він у гурті парубків не раз нападав на цього „панича"! Це вже був пес, що зазирає з ласкою в вічі тому, хто його б'є, що лиже руку з батогом.

Але ... Василь побоявся відповісти на те здоровкання. І це зразу погасило надію на Антоновім обличчі. Якимсь іншим, упалим голосом він сказав — до всіх присутніх, ні до кого зокрема:

— Дайте закурити... ; Але йому закурити не дали.

Молибоги в таборі теж не було, треба було його чекати. Тим часом враження було таке, що ті, що привели впійманого, не знали, що з ним робити. Стояли біля нього, напружені в незвичній ролі, з обрізами напоготові, немов боялись, що. він ще може вдаритися в ноги і втекти. Нічого не могли порадити й ті, що повилазили з своїх куренів подивитись на приведеного. Дивилися з якоюсь прикрою відчуженістю, не підходячи близько, наче то був звір — не людина.

Скористувавшись тим, що поблизу був пеньок, Антін підійшов до нього своєю перехилькуватою ходою і сів. Не зрозумівши зразу цього руху, один з вартових підкинув, нервово стенувшись, обріза і крикнув:

— Ти! и і

— Стій на місці! — наказав другий.

Але потім згодилися з тим, що він сів. Немов би давали йому останню перед смертю пільгу, дозволяли зробити останній рух тілу, що мало незабаром заклякнути в мертвій нерухомості. Тільки згодом один з тих, що вилізли з куренів, сказав, що його б треба зв'язати. І потім пішов сам до куреня і виніс довгий мотуз. Мотуз той був заборсаний, він довго його розплутував, зосереджено, діловито, наче збирався коня триножити. А далі підійшов до Антона і став мовчки в'язати йому руки за спину.

Антін сидів, сам навіть не ворухнув рукою, але й не опирався — наче ті руки були не його. Та й увесь він був тепер якийсь млявий, ніби сном запаморочений; він міг би сказати: „Не в'яжіть — я не тікатиму", але не сказав цього.

В'язальник зв'язав руки не дуже туго, у нього самого руки трусились, а зв'язавши, відійшов геть. Після цього запанувала напружена тиша. Декотрі з повстанців не витримали її, повернулись і пішли до своїх куренів, забалакавши про якісь там свої буденні справи.

У цій тиші стало дуже чутно сюрчання коників у траві, чутно було, як біля берега, між корінням лози булькала вода. А як на протилежному березі, в косяку густого очерету, заскреготала раптом очеретянка, усі аж стріпнулись від того скреготу.

Аж нескоро прийшов Молибога й Луканько. Вирішили влаштувати суд над упійманим „хліборобом" негайно. Можливо, тим вони так хапалися, що його жива присутність була важка для всіх. Це була хапливість першого вбивства.

Несподівану активність у цій справі виявив Луканько. Він звернувся до присутніх („у кого є?"), щоб дали йому олівця та папір, а тоді підійшов до Антона і, не дивлячись йому ввічі, наказав устати з пенька:

— Устань звідсіль!

Антін устав, держачи за спиною зв'язані руки. Після випадку з Василем, коли той не відповів був на його здоровкання, він тепер не обзивався й до Луканька, хоч

Луканько був його товариш: разом гуляли на вулиці, а раніш, як були хлопцями, водили разом коні на ніч ласти. Луканько, ставши до пенька на одно коліно, учинив допит заарештованого. Запитував і, коли Антін від-ловідав, записував його відповіді, послинивши попереду олівця. Писав дуже помалу, бо був малописьменний, та й олівець був дуже малий (куций огризок) для його цупких, незвичних до таких рухів пальців. А як та мова, що нею він висловлював усякі буденні, неважливі речі, для поважної справи — допиту, не годилась, то він і намагався звертатись до допитуваного „по-панському". Для цього йому доводилося згадувати ті трудні слова, що їх він вивчив за три роки в „низянській" школі. Алеж ця мова робила його схожим на те начальство, що з ним йому доводилося стикатися в житті, — урядника, волосного писаря тощо.

Василя й цим разом ця мова дратувала, але він не відважився щось сказати, бо його, напевно, зрозуміли б так, що він не українську мову обороняє, а багатія Степаненка захищає. Щоб не слухати, відійшов геть.

— Як тебе звуть? — спитав Луканько Антона.

— Антін...

Луканько, послинивши олівця, став писати слово „Антін". Всі мовчки ждали, слідкуючи за повільними рухами його пальців. Було тихо.

— По-батькові?

— Гаврилович... & Знову хвилина тиші.

— Фамилія?

— Степаненко... ч Знову