Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Людям було затишно й приємно біля теплого й веселого вогню.
Овечка, не встаючи з землі, приклав до плеча свою рушницю, звів цівку вгору і вистрелив — так, знечев'я, з доброго настрою. Ліс .ахнув, схитнувся, відгукнувся луною, так ніби щось обвалилося у глибоке провалля.
— Ловко б'є, матері його ковінька! — висловив своє задоволення стрілець.
— Не треба стріляти, — остеріг несердито Пилип Никифорович.
... Через скількись днів до них ще прибилося декілька чоловіка. Більшість з-поміж них були люди з військовим досвідом, такі, що побували на фронтах і до лісу втекли з рушницями та обрізами. Але, крім Пилипа Никифоровича та Василя, серед них не було нікого тих, що колись приїздили на з'їзд. Тим то Пилип Никифорович став подумувати про те, щоб зв'язатися з Сабадирем та іншими членами організації.
На отамана повстанці обрали з-поміж себе одного колишнього унтерофіцера, високого чорновусого чоловіка з не зовсім добрим для його нової ролі прізвищем — Молибога. Але зате це був справжній отаман! Стояв — голова вгору, груди колесом, рука на прип'ятій біля боку шаблі (шабля — ознака командирства), права нога трохи відставлена. Мов би позував для зняття „на карточку".
І, крім того, він гордо заявляв: — Молибога не молиться Богу... Організувавшись, повстанці дружно впорядкували своє життя — збудували декілька куренів, завелу варту, робили військові вправи. Для харчування не оббирали вже бабів, як то робили передніше, ганяючись за нещасними паляницями, а йшли до якогось близького хутора і брали там вівці, телята, свині, як також набирали й хліба. Це вже було, зрозуміла річ, не грабування, а цілком законна „експропріяція експропріяторів". Проти цього й Пилип Никифорович нічого вже не казав: на виправдання цього в нього була революційна формула, вираз найбільшої, яку тільки знала історія, справедливости. Так, мабуть, чинив гріх правовірний католик, мавши в руках папську індульгенцію.
Проте, це аж ніяк не означало, що Пилип Никифорович облишив боротися з різними „надужиттями". Навпаки, у парі з збільшенням повстанської активности збільшилася й його пильність у цьому напрямку. Сам він став виявляти більшу активність, зокрема написав відозву до трудового народу Самарського повіту. У відозві було сказано про те, як царі, поміщики, фабриканти та попи пили народну кров, а тепер це робив німецький прихвостень гетьман Павло Скоропадський. Далі відозва закликала селян і робітників роздушити гідру контрреволюції, діяти за прикладом великих революціонерів Бакуніна, Желябова, за прикладом борців Паризької комуни Домбровського, Делякруа й інших. Відозва кінчалася закликом: „Хай живе світова революція!"
Цю відозву Пилип Никифорович прочитав уголос перед повстанцями, і вона справила помітне на них враження, а також схвилювала й самого автора.
— Так, кажете, добре? — перепитав він, самоуявно підносячись якнайвище. (Гай-гай, хто із смертних не слабує на цю слабість — авторську славу!?)
— Якби тільки в мене не оця хвороба! — скрикнув раптом, прислухавшись до підземних рухів у своєму животі. Не сказав „я б тоді хто-зна й що зробив!" але в тоні його мови таке значення було.
А втім, у повстанському полку (під відозвою був підпис: „Самарський повстанський полк", хоч він і складався тільки з дванадцяти осіб) повної згоди щодо змісту відозви не було. До неї висловив свої застереження Василь Роговенко. Він хотів, щоб у тексті було згадано за Україну, за її визволення. Але Пилип Никифорович на це ніяк не хотів пристати, кажучи (як і передніше на з'їзді), що пролетаріят після перемоги над буржуазією розв'яже національне питання, бо за соціялізму не буде ніякого гноблення.
— Не від буржуазії ж нам сподіватися цього розв'язання? — сказав він, криво посміхнувшись своїми тонкими губами.
Василь розумів, що не від буржуазії, але від кого?
Правда, ця незгода не порушила зовнішньої одно-стайности повстанської громади, бо Василь з Пилипом Никифоровичем поговорили про це насамоті, при товаришах вони чомусь обидва боялися згадувати про Україну. Пилип Никифорович, щоправда, інакше це пояснював — не боястю. Він казав, що до которого часу треба про це мовчати, а потім їх можна буде обдурити. Користуючись волею (тоді ж усяке робитиме, що захоче, „он у Крапоткіна сказано"), можна буде навчати в школах українською мовою, завести все українське... Але цим разом у Василя уже виникла підозра: чи не його він, часом, цими балачками дурить?
Відозву Пилип Никифорович написав у своєму невеличкому записнику, що випадково був у нього в кишені, але її треба було розмножити.
Тут зарадив Іван Овечка: він пішов уночі з одним із нових повстанців до свого села і, прокравшись до во-лости, викрав писальну машинку й трохи паперу. За два дні сам Пилип Никифорович надрукував, поставивши тую машинку на пеньок, десятків зо два відозви, і її негайно розліпили на телеграфних стовпах вздовж шляху до Самарчика, а також у сусідніх селах.
Селяни з острахом дивилися на біленькі папірці, поприліплювані розжованим у роті хлібом: це був початок чогось нового, необов'язково приємного. Стільки бо вже раз у цьому повіті мінялася влада!
Але відозва зразу подіяла. Через день до повстанців у ліс прийшло четверо селян і принесли у відрі відрубану селянською сокирою дякову голову.
Навіть Молибога, як те відро поставили перед ним, мимохіть відхитнувся.
— Чи на вас, звірюки, не тю?! Що це таке? Він штовхнув відро ногою — відро перекинулось. Голова випала з нього, як гарбуз, покотилася з горба і, накотившись на кущ шипшини, спинилась лицем до живих людей, — дивилася мертвими розплющеними о-чима. Довге, з густою сивиною волосся на голові було заборсане, на ньому позакипала кров. Довгобразе з пригнутим до верхньої губи носом (від смерти, мабуть), дякове лице та
