Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Гавк, — і відгук луни. — Гавк-гавк, — і відгук
луни.
Переляканий парубок напружено, усім своїм єством прислухався: з собаками могли бути люди! Прос-тягши руку по землі, Василь штовхнув Пилипа Никифоровича.
— ... Собака? Де? — злякано озвався той, скинувшись усім тілом. Він, либонь, устиг був задрімати і гавкання сам не почув. Прочумавшись, але теж не підводячись із землі, він смикнув за ногу Овечку. Той підскочив, хапнувшися за рушницю. Стали утрьох прислухатись.
Але скрізь було тихо. Ліс спав чорною мовчазною масою, навколо, здавалося, зводилися гори.
Потроху налякані лісовики знову заспокоїлись.
Після цього до Василя прийшла Оксана. Вона притулилася щокою до його щоки і шепотом говорила про своє палке кохання: „Мій любий Вас! То нічого, що ти революціонер, а я попівна: твоя віра — моя віра..."
— ... Дзі-і, — влип комар у вухо, і Василь, ужалений, прокинувся, ще зовсім виразно відчуваючи поцілунок.
Над лісом стояв уже ранок і ясніла свіжа, відволожена за ніч синява неба. Дерева, що стояли із східнього боку, отой сосновий частокіл, горіли в своїх верховіттях вогнем схованого за ними сонця. З-поза бору зводився гарячий день, і його сяйво діставало вже зарічні осики, що весело блищали своїм білобоким листям та білими стрункими стовбурами.
На Самарі рухалися рожево-золоті плями, тремтіли невловні іскри. Десь в осітнягах кахкали качки — зовсім так, як там, дома, на селі. На всьому — на траві, на кущах, на листі дерев була роса, і Василь несамохіть ту. лив покусані, немов попечені, руки до холодної від тієї роси трави. Горіли теж вуха та щоки від тих укусів, але сам він тремтів від холоду.
Глянув на своїх товаришів: ті ще спали. Щоб розім'яти перележані ноги й кульші, Василь устав, пішов за дуб, вийшов із холодка на галявину. На ту галявину прохоплювалися вже перші промені сонця. Сів на відсонні в цупкий, як дерев'яні стружки, лісовий пирій, обійняв руками коліна і так сидів. Перед його очима, біля його ноги, на похиленій пиріїні гурт муравок опав зелену, схожу на травину гусеницю. Гусениця, щипана з усіх боків, підкидала, звиваючись у смертельній розпуці, то ту, то ту частину свого тіла.
— „Отак і між людьми, — подумалось Василеві: — одні одних їдять"...
Йому раптом стало ясно, що Пилип Никифорович, проповідуючи боротьбу в суспільстві, казав правду, і, навпаки, помилялися ті, що — як о. Харитін — хотіли силами людського розуму подолати це тваринне в людині. Розумові тут нічого не вдіяти — тут діє природа, стихія. Отже треба боротись...
Думалося тепер Василеві, на свіжу голову, зовсім легко. Він уже зігрівся і мав себе навіть добре, вбираючи всім своїм єством живі сили (чудове лісове повітря) та звуки (голоси пташок, що свистом та щебетом розпочинали день) природи. Йому заманулося ширше о-глянути довколишній ліс, і він пішов упоперек галявини, бредучи сивою від роси осокою (це було висохле лісове озеро). Підійшов до широкої в гіллі і стовбурі верби, що стояла посеред того озера, стукнув знечев'я ногою в її низьке дупло. З дупла вилетіла незграбними помахами курячих крил єова.
Василь згадав уночішній регіт і тепер зрозумів, що то вона реготалась.
Перейшовши галявину й опинившись у кущах, він почув раптом якийсь шелест-рух і зочив у розриві гілок рудочервону пляму: то була лисиця. Ту ж мить у соняшному сяйві, що якось добувалося в лісову гущавину і стояло на стовбурах золотими латками, залигтіли ще рудозолоті плями, рухливі. То були малі лисенята. Вони бавилися, не помічаючи людини. А Василеві їх добре було видно з-поза куща.
Звірятка мали для своєї гри місцинку між двома товстими поморщеними стовбурами, під одним з тих стовбурів, під великим оголеним корінням була, видимо, їхня нора. Втішні тваринки обіймали одно одного передніми лапками за шию або, стрибаючи, вимахували ними в повітрі, немов ловили тонкі золоті нитки-проме-ні, що промикувалися крізь спокійно-поважне соснове гілля. Та лисиця, що її Василь найперше побачив був, стояла до нього спиною, власне, сиділа, поклавши повного, як просяний сніп, хвоста на суху глицю. Знати було, що вона з матерньою любов'ю стежила за грою своїх малят.
Василеві не доводилось ніколи так зблизька бачити диких звірів, і він, не втерпівши, раптом тюкнув, скинув обома руками вгору, аж сам злякався. І лисиць як не було, тільки глиця підлетіла вгору, підкинута хвостами.
Оглянувся Василь — аж до нього йде Овечка з рушницею на плечі.
— Тут лисиці, — мовив Василь, — цілий табун...
— Е, тут їх до ката, — посміхнувся Овечка, показавши руді від махорки зуби.
— То це, мабуть, вони вночі й гавкали?..
— Та вони ж...
Тепер Василь уперше міг його розглянути. У нього було сіре, зашкарубле обличчя, мов би він ніколи не вмивався, а на тому обличчі невеличкі безбарвні очі та ясні, як нова солома, ріденькі вуса, трохи „по-солдатському" підкручені. Але в тих його безбарвних очах світилася якась добрість, особливо, коли він сміявся. Так і знати було, що це той дядько, що ніколи гостя без під'їжки та чарки з хати не випустить, а в дорозі обов'язково всякого подорожнього підвезе.
— Ходім по снідання, — сказав він Василеві.
— Куди?
— Ходім — побачиш. Тут ось недалечко...
І Василь, дарма що стала йому на пам'яті вчорашня розмова про добування харчів, пішов, нічого не сказавши, за Овечкою. Адже тут було так, як у того... Крапоткіна: цього дядька (а тепер і його) робили грабіжником обставини, а не його зла воля.
Вони заглибилися в сосновий ліс, ніби увійшли до якоїсь будівлі з стрункими стовбурами-колонами, з ви-сокопіднесеною стелею-верховіттям. Угорі йшли якісь рухи-шелести (то вже подихав вітер), а внизу було дуже
