Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

мерщій дала. Василь їв, а вона стояла біля нього, ди-вилась-надивлялась при світлі каганця, що перехитував хату своїм блиманням. Плакала. Витирала кінчиком стренької хустки з голови свої старечі, виплакані за бідування очі. Розповідала крізь плач про страшні чутки, про вбитого „десь у лісі" Степанцевого Антона... Василь нервово спинив руку з шматком хліба в сметані, не доніс до рота. А потім того, щоб заглушити прикрий спогад про лісове вбивство, сказав навмисно жорстоко:

— Так їм і треба: вони з людей кров пили...

— Бог з тобою, сину! — скрикнула перелякано стара жінка. — Не кажи так: вони ж таки люди... А кров пили всі один з одного... А он як треба було тобі грошей, як учився, я пішла до Гиренка, а він і позичив, спасибі йому...

— Ви не розумієте цього. Та добрість у нього від багатства: позичив, бо мав що позичати...

— Тавжеж.

— А ви б подумали, звідки в нього це багатство. Він з наймитів та бідних висмоктував усю силу, як павук. З поту бідних, таких, як ми, у нього багатство... Отож тепер революція й має зробити експропріяцію експропріяторів...

— А то ж воно що таке? Хата така чи що? Василь устав від столу, махнув зневажливо рукою.

— Ет, ви все одно не зрозумієте... Давайте краще передягтися мені!

Та тут мати несподівано розсердилась.

— Дивись, сину, щоб тобі з великого розуму та не було біди? Чого тобі треба було від німців тікати? Он інші хлопці, твої товариші, як Гнат Кутченко, Каленик Губенко, сидять дома... Німці потрусили, нічого не знайшли та й пішли собі...

І вона знов заплакала. Стала шукати, плачучи, Василеві переміну...

— Мені при старости й прихилитися ніде буде... Василь побачив, що переборщив, завдав необачно

матері болю. Але нічого не сказав, узяв мовчки сорочку і пішов у сіни передягатись.

... А другого дня вранці дід Вертя, доручившу дзвонити своєму помічникові (була неділя), вийшов на базар розповісти про свою дивовижну вночішню пригоду, таку, що їй дорівнювали хіба тільки деякі з його „турецьких" пригод.

На базарі, як то звичайно бувало в неділю, крім бабів, що вишикувалися в молочно-яєшно-пшоняну лаву, було ще багато чоловіків-гуляк. Декотрі з них ішли до церкви, а опинились тут — ловили, як там кажуть виторопні і прислухались до новин, що їх приносили та привозили звідусіль разом із яйцями та пшоном щебетливі бабочки чи й ще там хто.

Цим разом найпекучішу новину приніс, видима річ, дід Вертя, і всі з превеликим зачудуванням слухали його схвильовану оповідь. А правдивість оповіді підтверджувало, крім усього іншого, ще й те, що в діда на голові не було вже його громака, а була якась хлоп'яча, з вилізлим клоччям шапчина. Через те дехто спочатку навіть не впізнавав діда.

Річ зрозуміла, що страшна пригода не в одного викликала щире співчуття до потерпілого. Проте знайшлися й такі, що не втерпіли, щоб не поглузувати з старого.

— А де то ви, діду, шапки відбігли? — спитав один із таких — Остап Криворучко.

— Цюцю, дурний! — огризнувся дід, махнувши зневажливо рукою. — Ти йому про діло, а він про козу білу. Якби тобі таке, так ти б, може, й штанів відбіг — не то шапки... Побачив би ти, як ударило!

Але деякі подробиці з його оповідання викликали сумніви і в тих, що не хотіли глузувати. Так, не всі з таких пойняли віри тому, що нібито під час ловів до нього підійшов був такий завбільшки перепел, як добра курка, а гупав ногами, як кінь. Це, безперечно, було перебільшення. Загадкова справа була і з вибухом, що, за дідовими словами, осяяв усеньке небо. Головне, що він не міг пояснити, звідки „ударило" — з неба чи з землі. Схилявся, проте, до здогаду, що це була якась божа передзнака на якесь лихо.

Цьому останньому здогадові вірили всі. Були бо й інші ознаки цього лиха: наскоки Чернова та німців, спалені хати, що чорніли вже не в одному місці в с. Лататті, розліплювані скрізь революційні відозви, таємниче зникнення Степанцевого Антона, чутки про повстанців у Самарському лісі...

З базарю пішов дід Вертя до церкви і, як розводив кадило, сказав о. Харитонові:

— А мені вчора, о. Харитоне, була оказія...

— Яка оказія?

Старий розповів, а тоді попросив відслужити його коштом молебінь, бо, мовляв, може, то й нечиста сила діяла йому на шкоду.

Отець Харитін відмовився служити, і через те бідолашний дід довго не міг заспокоїтись. Він усього став лякатися, і звичайнісінькі речі здавалися йому хто-зна й чим. Так, наприклад, коли він увечері ліг спати і вже був майже задрімав, йому почулося, що наче щось гукнуло: — Е-ей...

Він лупнув у темряві очима, розбуркавшись, і прислухався: крик повторився, та ще й зовсім виразно:

— Е-ей...

І тільки схопившись на ноги, він добрав, що то: то свистіло в його зарослому густим волоссям носі. Щоб остаточно заспокоїтися, він ще раз, уже навмисне дмухнув у ніс: звук вийшов чистий і ясний.

— „Чисто тобі, як у сопілку", — подумав, заспокоюючись, старий.

Та зовсім він перестав думати про це аж тоді тільки, коли знайшлася його шапка: її, прибиту дощами та пилом, викосили в жнива косарі і, впізнавши, передали власникові.

Пилип Никифорович Стовбур не відважувався йти на село, але село його не забувало. Якось один латат-тянський повстанець приніс йому листа від... учительки Галини Сосипатрівни.

Галина Сосипатрівна починала здалека.

„Я ввіссала з молоком матері християнську істину, — писала вона: — як бачиш ближнього в нещасті, допоможи. Носячи в серці цю істину, я ще за війни хотіла була йти в сестри-жалібниці, щоб допомагати нашим нещасним раненим, але незалежні від мене обставини не допустили до цього. Тепер Ви, Пилипе Никифорови-чу, опинилися в біді (хоч