Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Овечка закусив це добре снідання ще цигаркою — затягався самосадом, аж ґлиґав, — а тоді ліг на спину, заклавши руки під голову, ліг, щоб, як він казав, сало зав'язувалось. Взяв неголосно наспівувати „Ой на горі та женці жнуть".

Василеві це вподобалося, — що він співав старовинної української та ще й козацької пісні. Адже й вони були тепер — як ті козаки!

— Це ви про козацького гетьмана Сагайдачного співаєте... що водив козаків у походи на Чорне море?

Спитав, бажаючи почути ствердну відповідь.

— Я співаю „Ой на горі та женці жнуть"... Хіба не

"чуєш?

І заспівав знов:

— Ой на го-орі та женці жнуть . . .

А сонце вже грало всіма вогнями чудового літа, заливаючи теплом і сяйвом дерева, лісові трави, спалахуючи на воді Самари, що знов ожила, жвавіше понесла свою водяну гладінь, з рідкими травинками на ній, з водяними павучками, що бігали по воді, як по сухому...

Десь в осітнягах та очеретах кахкали дикі качки, між гіллям на дубі зацвірінькало денне птаство. Було приємно, легко.

VI

Зростання повстанської сили. — Перший заклик: повстаньте, селяни й робітники! — Як перелякався дід Вертя. — Революційне правосуддя. — „Біс" невгаває. — Самітна жінка серед лісових небезпек.

Троє викинутих із села людей — Пилип Никифорович, Василь та Овечка, пожили деякий час у лісі разом, не розлучаючись. Та от одного дня Овечка несподівано зник: пішов зранку на прочистку „просити" хліба — і не повернувся. Це стурбувало тих, що залишилися в „таборі", — Пилипа Никифоровича та Василя. Боячися зради (хто-зна, що воно за людина, той Овечка!), вони перейшли на інше місце, сховалися в густі кущі, але так, щоб можна було спостерігати й покинуте місце.

Ця подія повернула їх знов у таке становище, в якому вони були першого дня свого перебування в лісі. Адже без Овечки вони не могли навіть хліба собі добути, без нього вони були, як ті два генерали в Салтикова-Щедріна, що несподівано опинилися без мужика на незалюдненому острові*.

Це так на них подіяло, що вони не змогли навіть вечеряти, хоч у них і було ще сало та хліб.

Пилип Никифорович похмуро вмовк, нервово пере-смикзлочи свою щоку.

З труднощами перебули ніч, майже не спали. Але другого дня Овечка з'явився, тільки не сам, а ще одного з собою привів. Гляне Василь — аж то Луканько, Гнатів Кутьків сусіда. Почуття великої радости схвилювало його, мов би він кого рідного побачив. До цього приєднувалося ще й інше: Луканько міг тепер пересвідчитися, що він (Василь би то) хоч і „панич", але проти гетьмана, того гетьмана, що віддав землю Урусову.

Василь сказав про нового прибульця Пилипові Никифоровичу, і вони вийшли з своєї схованки.

Зблизившись до нового лісовика, Василь перший подав йому руку. В руках у Луканька був обріз, і

Василеві зразу ж упало в вічі, що цей, лісовий, Луканько був зовсім інший, не такий, як той, що в коморі, що не знав, як слово вимовити, як повернутись. Тепер була сміливість і в його погляді, і в його рухах. Що більше: Василеві показалося, що він глянув на нього з якоюсь зневажливою погордою.

Овечка стояв збоку і, посміхаючись, дивився, як хлопці зустрічаються.

Далі він "розповів про те, як Луканька знайшов і де ввесь день і ніч був. Вранці, як він пішов на прочистку, йому не пощастило добути харчів. Тоді він пішов далі, з лісу навіть вийшов, думаючи зустріти когось у полі. Але й там нікого не побачив, тільки пролежав даремно в житі до ночі, а потім і заночував там. Повертаючись уранці до лісу, нахопився на Луканька.

— Кажу йому: „з вашого села", а він не вірить. Ще й стрельнув дурилко. Добре, що з переляку не влучив...

Після цього всі посідали снідати. За сніданням Луканько розповів, що сталося в селі Лататті того дня, як Пилип Никифорович та Василь утекли. Німці зробили тоді облаву на „більшовиків", багатьох позаарештовували, він (його шукали, довідавшись від когось, що в нього є обріз) встиг вихопитися в поле, день пересидів у соняшниках, а на ніч пішов до лісу. Отже й він у лісі з того дня, як вони, тільки він узяв був харчів...

Овечка статечно поспитав Луканька (він, либонь, думав уже за програму), чи багато в їхньому селі більшовиків. Проте не тільки Луканько, а й Пилип Никифорович з Василем не могли на це задовільно відповісти. Ба більше: Василь хотів був навіть сказати, що й вони з Пилипом Никифоровичем не більшовики, що вони тільки проти гетьмана, а не проти України. Але згадав неприхильне Луканькове ставлення до цього питання („Полтава"!) і промовчав.

Тоді Овечка висловив побажання, щоб німці та Чернов частіше робили по селах облави, а на здивування своїх товаришів пояснив, що так у лісі назбирається більше повстанців.

— Хто втече в ліс, той наш буде, — додав.

Луканько ще розповів, що німці робили трус ще у Гната Кутька, але самого Гната не зайняли. А на Коробчині навіть хату в когось підпалили — він сам бачив дим.

Василь несподівано спитався:

— А ти не чув, як там о. Харитін? Чи...

Усі здивовано скинули на нього очима: мовляв, „оце так більшовик — за попа турбується"! А Пилип Никифорович навіть почервонів своїми плямами з досади за такого учня, пересмикнув щокою. Василь і сам у ту ж мить зрозумів цю свою помилку, тим і ввірвав питання на півслові. А він же, власне, хотів довідатись про Оксану — чи не скоїлося з нею якого лиха. Тільки ж ніяк було цього пояснити. І він прикро вмовк, із злістю на самого себе.

Увечері цього дня