Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
У відповідь заклацали закривки рушниць. Василь відчув, як у грудях йому перестало битися серце. Бричка цокотіла дедалі дужче: зближалась. Запирскали коні. Стріляти мали, не підпускаючи близько: треба було тільки налякати. Незабаром вітер доніс запах кінського поту. А потім і самі коні показались у просвітах між деревами, верхівці. З того боку, де був Молибога, розітнувся свист. І в ту ж мить ударив випал — один, другий. Луна подесятирила постріли, забахкало звідусіль. Серед верхівців зчинилося безладдя. Один вискочив був зопалу вперед, але, зрозумівши, що стріляють спереду, повернув коня назад... Тачанка — то вона цокотіла — крутнулась — і застряла у вузькій про-чистці...
Ніхто з повстанців не бачив, де подівались ті, що сиділи в ній, але коли увесь загін варти повернув назад до міста і коли повстанці прибігли, там уже нікого не було. Можливо, що в них були запасні коні, прив'язані до тачанки, і на тих конях вони повтікали, а може, просто поховались у кущах.
По лісі пішов глухий бухкіт по мокрому піску багатьох кінських ніг, ліс двигтів, струшуючи росу. І той бухкіт віддалявся, зменшувався — нарешті зник...
Отже повстанці нікого не вбили, ані впіймали (так добре вміла тікати варта!), але, на превелику собі радість, здобули скоростріла з набоями, що лишився в тачанці. Це вже була чимала перемога. А в газеті, що виходила в м. Самарчику, після цього надруковано повідомлення про „півторатисячну банду", що появилася в Самарському лісі.
Мабуть, через це на близькі до міста села став частіше наскакувати каральний загін Чернова та німці, це гнало до лісу дедалі більше селян, і повстанський загін Молибоги ріс, як із води йшов.
Тепер повстанці досить сміливо ходили на села у своїх власних справах — переодягтися, поспати в теплім затишку хати тощо. Звичайно це робили ночами.
Василь Ро-говенко здумав також одного разу піти провідати матір, а може, й ту, що про неї увесь час солодко мріяв, — свою Оксану.
Отож якось увечорі він і вийшов із лісу в поле. У лолі вже стояли густі сутіні, а вгорі займалися перші зорі, блакитно-срібні, ворушкі.
Боячись великого шляху, Василь пішов боковим, мало наїждженим „стовпом" і зразу ж уступив у ціле море хлібів. Вони, високі, густі, злиті темрявою в суцільну масу, обступали невидний під ногами шлях, як безмежні простори чорної води. Тільки близькі, нахилені на шлях колоски, що черкали парубка по руках, поодинокі будяки та кущі жовтила, що скидалися в темряві, коли він до них підходив, на дерева, свідчили, що це не водяне, а таки рослинне море.
І колоски, і будяки, і жовтило — все стояло нерухоме, глибоко стишене, і тільки оті доторки Василе-вих рук чи колін будили їх із сну, немов ту воду сколихували. Тільки ж не все у полі спало: серед запашної тиші там то там хававкали та підпадьомкали перепелки, аж виляски ішли.
У відвологлому за вечір повітрі стояли гострі польові пахощі — дух врожаїстих хлібів, різної прорости, дух, що його Василь давно вже не чув, сидячи в лісі. Це був дух волі, дух незв'язаности ні з якими страхіттями повстанського життя. Тільки ж він і тепер не міг утішатися цією волею! Він і тепер вдивлявся та вслухувався в темряву, щоб не нахопитися на яку небезпеку. Що далі він відходив від лісу і ближче підходив до села, то більше зростала його боясть. Держав увесь час у руках напоготові свого обріза, міцно стискував. Найменший підозрілий рух чи звук, як от хуркіт перепілки, Що несподівано випурхувала з-під його ніг, примушувала його скидатися всім тілом. Він спинявся, пристоював, Щоб перевірити, чи то, справді, тільки перепілка вилетіла.
А один раз навіть якийсь звірок шугнув попід його ногами — ховрах чи заєць.
Коли він спинявся, ставала помітнішою тиха урочистість ночі. Вгорі, на небі, було так ясно й спокійно, а внизу... страшно. І страх гнав його далі: треба було Швидше йти, щоб за ніч обернутися туди й назад. Ішов, намацуючи ногами шлях, сковзаючись по гладеньких горбиках тонконогу. По якімсь часі перед ним забовваніли в темряві велетенські рукаті тіні млинів. Став спускатися в останню перед селом балочку; відчув ногами що спускається, бо нічого не було видно.
Коли це до його слуху дійшло якесь не зовсім природне сюрчання: сюр-сюр... Василь придержав ходу, злякано прислухався. Таки справді щось сюркало. Напружив слух і зір до останньої міри.
Раптом із жита, недалечко від нього, щось як не вискочить — таке велике, як людина, а потім як не крикне нелюдським голосом.
Василь як держав обріз, так зопалу й бахнув у темряву, осяявши вогнем ніч, сколихнувши ударом море тиші. Але те щось велике зникло, мов би нічого й не було. Переляканий парубок став, не прибираючи, як бути — іти далі чи повернутись назад. Ноги йому в колінах підгинались, не скоряючись його зусиллю стояти рівно, твердо. Після пострілу знов зробилося тихо, навіть пе-репелки вмовкли. Тільки десь у селі обрідно гавкали собаки. Але те, що сталося, було таке незвичайне, що Василь навіть подумав, чи то не" почулося йому, часом. Він згадав оповідання Пилипа Никифоровича про галюцинації, що бували в нього. Підбадьоривши себе цим, Василь пішов обережно далі. Але скоро він ступнув з місця, як відчув, що нога щось перекинула, а потім наступила на щось м'яке. Він присів, не здіймаючи ноги з того м'якого, і, присвітивши цигаркою, побачив... клітку на пташок і дідову Вертину шапку-громак. Тепер йому було ясно, що сталося: це дід Вертя ловив ва-биком перепелів, а шапку зняв, щоб не заважала, як ляже під сітку.
Василь хотів був гукнути старого, що, видимо, десь притаївся в житі, та, зрозумівши, що це пошкодило б конспірації, пішов далі. Пройшовши трохи, згадав, що несе дідову шапку, — кинув її машинально в жито.
Незабаром він був уже в селі, пробирався обережно попід темними тинами та повітками — боявся зґвалтувати собак. Нарешті й до свого двору вскочив.
Мати й злякалась, і зраділа без міри, його голос почувши. Відчинила двері, засвітила каганця, вечеряти
