Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Так, звичайно. Йди.
Скрипнули двері. Сліпий провів Стервожера поворотом голови, так ніби міг бачити, заплющив очі й запав у теплу дрімоту. І відразу повернувся Ліс. Навалився, задихав у вуха, закопав у мох і в сухе листя, заховав і заколисав тихими піснями свистунів. Сліпий був його улюбленцем. Ліс навіть усміхався йому. Сліпий це знав. Усмішки він відчував на відстані. Обпікаючі, липкі й гострозубі, м’які та пухнасті. Вони мучили його своєю ефемерністю, недосяжністю для пальців і вух. Усмішку не можна впіймати, затиснути в долонях, обстежити міліметр за міліметром, запам’ятати… Вони вислизають, їх можна тільки вгадувати. Одного разу, коли він був іще маленьким, Лось попросив його всміхнутися. Він тоді не зрозумів, чого від нього хочуть.
— Усмішка, малий, усмішка, — сказав Лось. — Найкраще, що є в людині. Ти не зовсім людина, поки не вмієш усміхатися.
— Покажи, — попросив Сліпий. Лось нагнувся, підставляючи лице його пальцям. Наткнувшись на вологі зуби, Сліпий відсмикнув руку. — Страшно, — сказав він. — Можна, я так не буду?
Лось тільки зітхнув.
Відтоді минуло багато часу, і Сліпий навчився усміхатися, але знав, що усмішка не прикрашає його, як інших. Він натикався на розтягнуті роти у випуклих ілюстраціях своїх дитячих книжок, знаходив їх на лицях іграшок, але все це не було тим, що можна вловити в голосі. Слухаючи усміхнені голоси, він нарешті зрозумів. Усмішка — це світло. Не в усіх, але в багатьох. І тепер він знав, що відчувала Аліса, коли посмішка Чеширського Кота витала над нею в повітрі, єхидна й зубата. Так посміхався також і Ліс. Угорі. Неозорою, глузливою посмішкою.
Сліпий підвівся й побрів, перечіпаючись об коріння. Нога провалилася в нору. Злякано замовкнув свистун. Він нагнувся, понишпорив у траві, знайшов його — ще зовсім крихітного, ніжно-оксамитового; свистун пахнув цуценям. Притулив його до лиця. Свистун тихо дихав, серце тіктакало об пальці. За десять кроків попереду пролунав тривожний свист. Малеча на руках відповіла писком. Сліпий засміявся і посадив свистуна на землю. Шерех трави. Попискуючи, свистун побіг до матері; невдовзі їхній дружний свист загубився вдалечині. Сліпий понюхав долоню, щоб запам’ятати запах дитинчати, бо дорослий свистун пахне інакше, й пішов далі.
Він не чув під собою ніг, вони стали чужими та гнулися на всі боки, наче резинові. Це дратувало. Дуже скоро він замучився виколупувати їх із ям, витягувати з калюж і грязюки, а тому сів. Ноги знову зігнулися не в той бік. Їх ніби аж навіть стало більше, ніж дві. Можливо, він перетворювався на щось, проте ще не перетворився до кінця. До нього долинув сміх собакоголових. Вони були далеко, бігли хихочучи, стикалися боками. Сліпий зірвався і зашкутильгав геть, перебираючи шістьма лапками. До них, тоненьких і членистих, прилипало листя, але йти було легко. Він забився в найближчу яму й затих, вичікуючи. Собакоголові промчали повз нього. Притих відразливий регіт. Сліпий обережно вистромив голову. Хтось ухнув згори й обсипав його потертю. Він обтрусився й перерахував ноги. Їх знову було дві. Задушливість ночі… Сліпий стягнув светр і кинув його. Потім зняв промочені кеди, зв’язав разом їхні шнурівки й жбурнув їх до ями.
Він ішов, легесенько торкаючись пальцями кострубатих стовбурів, нашорошивши вуха; тонкий і безшелесний, він зливався з деревами; він ішов, як частина Лісу, як його відросток, як перевертень, і Ліс ішов разом із ним, погойдуючи далекими вершечками крон, здригаючись, і зронював краплини роси на покороблений паркет.
Сліпий зупинився на узліссі. Величезний місяць обдав його сріблом. Він присів, відчуваючи, як його заливає світло, як стає сторч на загривку шерсть, наелектризована білими чарами. Прищулив вуха, змружив очі й завив.
Протяжний, тоскний звук поплив понад Лісом. Він був сумним, але в ньому було щастя Сліпого, близькість місяця та життя ночі. Це тривало недовго, а тоді Сліпий утік у хащу — обнюхувати порослі мохом стовбури, скакати по вологому листі та качатися по землі. Він робив це, не тямлячись від радості, розполохуючи дрібну живність, збираючи на шкуру сміття, залишаючи в калюжах вовчі сліди… Погнався за дурною мишею й загнав її до чужої нори. Запхав голову в дупло, і звідти на нього зашипіли. Розкопав чийсь підземний хід та зжер мешканця — грубого і смачного — виплюнув шкурку й побіг далі. Місяць зник за деревами, але він відчував його, ніби той стояв за дверима, ніби ховався в кущах — місяць був поряд, і дерева йому не заважали. Він перескочив через струмок, не замочивши лап, покружляв по прибережній крайці, знайшов калюжу та вихлебтав її з пуголовками.
Дивом вціліла жаба послала йому дзвінке жаб’яче прокляття й пострибала шукати іншого прихистку. Він витягнувся на мокрому піску, поклавши гостровуху голову на лапи, прислухаючись до лісових шелестів і до жебоніння в своєму животі, а потім зірвався й помчав стежкою все далі й далі, тому що не любив довго залишатися коло води.
Дуже скоро він знову почув собакоголових, але цим разом не став ховатися. Натомість він завив, посилаючи їм виклик, якого вони не прийняли й поспішили зникнути, тихо пересварюючись. Якийсь час він біг по їхніх слідах. Він би їх наздогнав, якби хотів, але це було не полювання, а гра, і йому більше подобалося переслідувати, ніж ловити. Несподівано він різко поміняв напрямок, ніби згадавши про щось важливе, і далі біг, не відволікаючись, нюшачи носом стежку, прудко перебираючи лапами. Повний колючок хвіст сигналізував світові про його зайнятість.
Ліс закінчився. Пропав так само зненацька, як і з’явився. Сліпий не засмутився й не став шукати його. Він зупинився. Точнісінько на межі світла, яке падало на паркет. Із дверного отвору було чути приглушені голоси. Учительський туалет був територією картярів, суботніми й недільними вечорами тут грали. У його зграї картярем був тільки Лорд.
Сліпий стояв нерухомо, в широко розкритих очах відображалися відблиски свічок. Він простояв так довго. Потім закурив і рушив далі. Не ховаючись, перетнув освітлений простір, проминув двері до туалету й місячну галявину Перехрестя, двері вчительської та їдальні. На сходах пахло недопалками, він наступив на один, ще теплий, і пішов повільніше.
Зійшов сходами вниз. Ще один довгий, порожній коридор, у самому його кінці — ще одні сходи та двері до підвалу. Голова закрутилася, ноги роз’їхалися на сходинках, він втримався, схопившись за стіну. Шматком дроту відкрив замок та увійшов.
У задушливому підвалі було дуже багато пилу. Сліпий сів на цементну підлогу обличчям до дверей, опустив підборіддя на коліна й завмер. Підпахви стікали в джинси. Недопалок прилипнув до губ. Дзвеніло в вухах. Три калатальця й один цвіркун. Він перекотився до стіни, встав коло неї на коліна й пробіг пальцями по шорсткуватій поверхні цеглин. За однією з них крилася порожнеча. Колись, щоби знайти її, доводилося відлічувати кроки від кутка. Тепер він знаходив потрібне місце відразу. Сліпий обережно вийняв цеглину зі стіни. В отворі, що з’явився, лежав газетний згорток. Він потер пальці, струшуючи з них цегляну пилюку, й заглибив обидві руки в тайник. Зашелестіла стара газета. Витягнувши згорток, він поклав його на підлогу й розклав.
Усередині лежали два ножі. Сліпий любив їх торкати. Іноді при цьому навіть плакав. Колись тут лежав іще маленький мавпячий череп на ланцюжку, але його він подарував Сфінксові, й залишилися тільки ножі.
Один йому подарували.
