Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Тоді слухай, що тобі каже найрозумніша людина в цьому Сірому Ящику. Є тільки один спосіб повернути амулету силу. Дуже важкий. Нічого важчого не буває. Тобі доведеться робити те, що я скажу. Не один день і не два, а багато-багато днів підряд. І якщо ти бодай раз не виконаєш чогось до кінця, навіть щонайдрібнішу дрібницю…

Стрибунець несамовито крутить головою.

— Якщо ти щось пропустиш, забудеш чи полінуєшся зробити, — Сивий витримує зловісну паузу, — амулет втратить свою силу назав­жди. Можна буде його викинути на смітник.

Стрибунець завмирає, заціпенівши.

— Так що думай, — закінчує Сивий. — Час у тебе є.

— Так, — шепоче Стрибунець. — Я погоджуюся. Я все зроблю. Не пропущу та не забуду.

— Ти навіть не питаєш, що доведеться робити.

— Бо я не встиг, — пояснює Стрибунець. — А що доведеться робити?

— Багато чого, — загадково каже Сивий. — Це може бути навіть нудно й нецікаво. Наприклад, — пригасла сигарета прокреслює в повітрі зигзаг, — я можу звеліти тобі думати магічні слова. Кожного ранку, прокидаючись, і кожної ночі перед сном. Або повторювати їх дуже тихо. Вони можуть бути зовсім простими. Але їх треба думати дійсно серйозно. Вдумуючись. Або, наприклад, я тобі ось що скажу, — Сивий усміхається своїм думкам. — Я скажу — мовчи один день. І тобі доведеться мовчати.

— А уроки? — уточнює Стрибунець. — Я ж не можу мовчати на уроках?

— У вихідні немає уроків.

— А якщо вихователі…

— Ось бачиш, — Сивий розводить руками. — Ти вже сперечаєшся. Шукаєш, як обійти. Так не можна. Або ти погоджуєшся, або ні.

Стрибунець кліпає.

— Роби що хочеш. Можеш ховатися на горищі. Але того дня ти все повинен робити мовчки. І це ще легке завдання. Далі буде тяжче. Наприклад, декілька днів себе не шкодувати. Або не сердитися. Це дуже важко. Цього не вміє навіть Череп.

Зауваження про Черепа піднімає настрій зажуреного Стрибунця.

— І тільки такі завдання будуть ? Такі… — він підшукує слова, — для мізків?

— Дух важливіший, аніж тіло, — повідомляє Сивий. — Але якщо тебе цікавить фізичний бік, не переживай. Усе це також буде. Тобі доведеться помучитися.

— І битися доведеться? — цікавиться Стрибунець.

— Це не скоро. Це не головне. Для початку поцілуєш обидві свої п’ятки, — каже Сивий.

Стрибунець усміхається:

— Як це?

— Дуже просто, — Сивий розправляє ковдру, струшує з неї крихти і знову загортається в неї. — Я тобі скажу: такого-то дня встанеш тут, переді мною, і поцілуєш спочатку одну свою п’ятку, а потім другу. Стоячи, звісно. Сидячи — це всякий може. І ти або це зробиш, або завдання буде вважатися невиконаним.

— А коли ти це мені скажеш?

— Не сьогодні й не завтра. Спочатку будуть інші завдання.

Із того, як затуманився погляд у Стрибунця, Сивий розуміє, що спроби поцілувати п’ятку почнуться вже найближчим часом. Він ховає усмішку в склянку з лимонадом і довго п’є. А коли відставляє порожню склянку, він знову серйозний.

— Годі, — каже він. — Не варто мені розповідати тобі про все це завчасу. Вже пізно. Йди і подумай ще раз гарненько. Я би на твоєму місці відмовився.

Стрибунець неохоче встає.

— Я вже вирішив. Я не передумаю, Сивий. Я буду мовчати, і взагалі що завгодно. Дай мені завдання просто зараз.

Сивий дивиться на годинник.

— На сьогодні досить, — каже він. — Завдання буде завтра. Мені треба згадати магічні слова та багато всього іншого. А ти поки що думай. На добраніч.

— На добраніч.

Стрибунець, киваючи, задкує до дверей, а опинившись у коридорі, якийсь час стоїть розгублений, ніби не знає, куди йому йти. Після півмороку кімнати яскраве світло ріже очі. Постоявши в задумі, він повертається й поволі бреде коридором. Черевики мляво човгають по паркету. Він іде, несучи з собою сокровенну таїну та дивні видіння. Магічні слова, безжальні й безгнівні тижні, маленького Черепа й великого Черепа, Брюса Лі, який цілує власні п’ятки, Сліпого, який каже: «Чому ж ти мовчиш?» — та інші голоси: «Чомусь він став дуже дивним». І вся ця несподівана вагота наповнює його гордістю.

— Навіть Череп цього не вміє, — бурмоче він. — Це для нього занадто важко.

Горбач сидить навпочіпки біля собачої будки, гладить дворового собаку й чухає його за вухами. До нього підходить Стрибунець. Горбач встає, і вони разом ідуть до сітки. Туди, де кущі закривають таємний прохід у зовнішність.

Майка Горбача всенька в плямах і патьоках. На ньому сонячні окуляри когось зі старших — з надтріснутим склом. Вони сповзають з носа, відкриваючи два зрослі півмісяці брів. Як у круглих дзеркалах, у них відображається двір. Кашкет обклеєний значками й медальками. Він знімає окуляри та кашкет поволі, наче плавець, який готується зайти у воду. По той бік сітки, в зовнішньому світі, п’ять обдертих вуличних собак реагують на його жест однаково: скавчать, нетерпляче підмітаючи землю хвостами.

— Тихо! — наказує Горбач. — Сидіти!

Прохід у зовнішність влаштували старші. Восени кущі довкола сітки рідішають, і його стає видно здалеку. Тому його закидають сухим листям. Але собаки знають, де він, і коли Горбач підходить до відомого їм місця, їхнє хвилювання посилюється.

— Можна? — цікавиться Горбач і лізе до кишені Стрибунцевої куртки. Вони з розумінням усміхаються один одному.

Горбач виймає згорток — весь промащений жиром, ховає його під майку і, присівши, заповзає в кущі. Маскувальне листя обвалюється на нього шелестливим потоком. Дірка в сітці оголюється, собаки, штовхаючись і повискуючи, кидаються обнюхувати чорну кошлату голову, яка вигулькує з їхнього боку.

— Сидіти! — кричить Горбач, відбиваючись від них.

Як не дивно, вони слухняно сідають у коло, постукуючи хвостами. Отримавши кожна свою порцію, вони заглиблюються у процес поїдання, тож якийсь час чутно тільки чвакання та хрускіт. Триває це недовго. Коли все з’їдається, Горбач дає їм понюхати себе, свої руки й кишені, щоб собаки переконалися, що від них нічого не ховають. Повертається він тією ж дорогою, обліплений груддям грязюки. Листки обвалюються назад на кущ. Собаки гризуться, обнюхують один одному морди та бігають уздовж сітки.

— Зовсім дикі, — замислено каже Горбач, спостерігаючи за ними. — Нікому не потрібні. Самі по собі…

— Новачок! — сповіщають хлопці один одному на бігу.

Слово передається ланцюжком, стіни заковтують його та вібрують. Скрізь, де член зграї мирно колупався в носі, розглядаючи свої черевики, де він підкидав м’яч чи приманював кицьку, сподіваючись прив’язати до її хвоста пляшку, зваблива вібрація стін і свербіж у ногах примушують його, кинувши всі справи, бігти, обганяючи тих, котрі біжать попереду, підхоплюючи на льоту: «Новачок!» І загальмувавши коло дверей шостої спальні, нетерпляче розштовхувати ліктями тих, котрі добігли першими, щоби кинути погляд, щоби вдихнути домашній запах, що його приносять на собі новачки. Цей запах розпізнають тільки діти Дому. Невловимий запах материнського тепла, ранкового какао, шкільних сніданків, може, навіть собаки чи велосипеда. Запах свого дому. Що глибше в минулому в мешканця Мотлохівні цей запах, то краще він його вловлює. І вони поспішають, біжать, квапляться, щоб, добігши, завмерти, принюхуючись, а відтак побачити всього-на-всього миршавого хлопчика на милицях, який усміхається жалібно, так що аж видно брекети на зубах, хлопчика з нерівною стрижкою та дивним