Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

черевиком, у якому не може бути звичайної ноги. Стрибунець біжить разом з усіма й разом з усіма дивиться. Жадібно розчахнувши очі, відтираючи тих, які стоять попереду. Запахи його не цікавлять, він іще не навчився їх розпізнавати. Новачок для нього — не просто хлопчисько, який дивно виглядає та пахне зовнішністю. Для нього новенький — це кінець війни, кінець принижень, перепустка у зграю, спокійне життя. І все ж коли довкола, перешіптуючись, вимовляють: «Новачок!» — він здригається, ніби йдеться про нього.

Новачка оточують.

— Ну ти, новенький! — сміються вони.

Один із Сіамців задирає на ньому штанину, і зграя зі знанням справи роздивляється ногу. Новачок нажахано погойдується на милицях.

— Відріжуть з кінцями, — заявляє Сіамець.

— Певно що, — підтакують глядачі.

— Мамусина дитинка, — з насолодою додає Пилосос. — Буде однонога! — і він зі свистом принюхується до солодкого домашнього запаху.

Стрибунець мимоволі чекає знайомих реплік: «Улюбленчик Лося» і «Хвіст Сліпого». Такого не кажуть, хоч здається, наче от-от скажуть. Хлопцям і справді важко втриматися. Вони звикли викрикувати образи в певній послідовності, тож тепер трохи розгублені через збіднення свого зубодробильного запасу.

Стрибунець відступає в задні ряди. Йому не по собі. Почуття радощів затьмарює туга. Він відступає все далі й далі, поки не опиняється поза колом і поза кімнатою, звідки видно тільки спини, але навіть і так не може позбутися образу похиленого хлопчика на милицях, який зайняв його місце та перейняв страшне прізвисько — «новачок».

Стрибунець стоїть позаду всіх. Набагато далі, ніж треба, щоб підкреслити свою непричетність. Коли, покінчивши з ритуалом знайомства, хлопці розходяться, він не зрушує з місця. Він стоїть, аж поки не зникне з очей останній з них, а тоді, почекавши ще трішечки, заходить до спорожнілої спальні.

У лісі

Сліпий ішов, по пояс потопаючи в жорсткій траві. Кеди чавкали. Десь він устиг набрати в них води. Ступні прилипали до вологої гуми, й він подумав, може, взагалі їх зняти й іти далі босоніж? Але знімати не став. Трава була гострою, в ній траплялися колючки й гидкі слизняки, на яких якщо наступиш, то вже потім не відмиєшся. Там було щось, подібне на мокру вату, та ще щось, що нагадувало котюхи скуйовдженого волосся, — і все це мешкало в дурманній траві, пожирало її, повзало в ній, хмеліло від її запаху, народжувалось і вмирало, перетворюючись на багно, і все це була трава, якщо вдуматися, трава — і тільки вона.

Сліпий зняв крихку хатинку равлика з високого пагона, котрий хльоснув його по руці. Равлики липнули до самісіньких вершечків трав і вдарялися один об одного, немов порожні горіхи. Він поклав хатинку в кишеню. Він знав, що коли повернеться, в кишені буде порожньо — так бувало зав­жди — і все ж він зав­жди брав із собою що-небудь просто за звичкою.

Він закинув назад голову. Місяць вибілив лице. Ліс був зовсім близько. Сліпий прискорив ходу, хоч знав, що поспішати не варто — нетерплячих Ліс не любив і міг відсунутися. Так бувало вже не раз: він шукав його — і не знаходив, відчував зовсім близько біля себе — і не міг у нього ввійти. Ліс був примхливий і полохливий, до нього вело безліч доріг, і всі вони були довгими. Можна пройти болотом, можна — полем дурманної трави. Одного разу він потрапив у Ліс із засміченого пустирища, де валялися гори дірявих шин, купи заліза й битого посуду, де земля губилася під недопалками та скляними недобитками, де він порізав долоню об гострий виступ чогось залізного й загубив улюблений браслет-шнурок. Цим разом Ліс вихопив його сам, підчепив кошлатими лапами-гілками та затягнув у глибину себе, в задушливу хащу свого вогкого нутра.

Ліс був прекрасний. Він був таємничий і кошлатий, він приховував глибокі нори й дивних мешканців нір, він не знав сонця й не пропускав вітру, в ньому водилися собакоголові та свистуни, росли гігантські чорнокапелюхі гриби й квіти-кровососи. Десь — Сліпий ніколи не міг достеменно згадати, де саме, — було озеро, і була ріка, яка впадала у нього. А може, рік було навіть декілька. Шлях до Лісу починався з коридора, від дверей спалень, за якими сапали, хропіли й перешіптувалися, зі стогнучого, розбитого паркету, з обурених щурів, що з писком розбігалися з-під ніг.

Зараз Сліпий був готовий увійти в Ліс. Дурманне поле закінчилося. Він зволікав, вдихаючи запах мокрого листя, коли почув кроки. Ліс моментально щез. Разом із запахами. Хтось шурхотів травою далеко попереду. Кроки наблизилися, стала вгадуватися кульгавість того, хто йшов. Від нього трохи відгонило ацетоном і м’ятною жуйкою. Сліпий посміхнувся та ступив крок назустріч.

— Агов, хто тут? — прошепотів Стервожер, відсахуючись.

Чиркнув сірник.

— А-а, це ти…

— Ти сполохав мені Ліс, Кульгавий, — Сліпий жартував, але голос зраджував жаль.

— О, прошу, вибач, — Стервожер не на жарт засмутився. — Там за мною хтось суне. У важкій вазі. Може, краще відійти з дороги?

— Відійдемо.

Вони зробили крок до стіни. Стервожер обережно обперся ліктем, намагаючись не забруднитися. Сліпий наліг усім тілом. У глибині Перехрестя грюкнули двері. У коридор проникло місячне світло. Звуки кроків і дихання. Стежкою йшов хтось важкий. Продирався, стогнав і сапав, обвалюючи собі на спину сміття з вершечків дерев. Гаряча пара з його ніздрів ударила їм в обличчя, і вони міцніше втиснулися в стіну. Звір зупинився, тривожно втягнув повіт­ря, задрижав, а тоді, з тріском ламаючи суччя, помчав геть, залишивши чорну смугу вивернутої груддям землі. Сліпий повернувся до Стервожера.

— Це твій Слон.

— Що ти, Сліпий! Слон — боягуз! Хіба він вийде вночі сам-один? Він навіть і вдень боїться ходити без нікого.

— І все ж таки це був він. Можеш перевірити, якщо хочеш.

— Не хочу. Раз ти кажеш, значить, він. І все-таки дуже дивно. І недобре. Ходімо покуримо?

Стервожер відчинив двері одного з порожніх класів. Вони увійшли та, прикривши за собою двері, сіли на підлогу. Закурили та влаштувалися якомога зручніше. Потім лягли, опираючись на лікті. Запахло дурманною травою. Час летів. Сірий Дім зачаївся, німіючи стінами.

— Пам’ятаєш, Сліпий… Якось ти говорив про колесо. Про велике й старе колесо, на яке стільки всього поналипало, що вже навіть не зрозумієш, що це колесо, але воно крутиться. Поволі, одначе крутиться. Когось придушить, когось угору підкине. Ти пам’ятаєш? Ти ще сказав тоді, що його рух можна вгадати по скрипу задовго до того, як воно обернеться. Почути скрип і вгадати…

— Я пам’ятаю. Смішна була розмова.

— Може, таки смішна. Але ти чуєш скрип?

— Ні. Якщо воно навіть і обертається, то не в мій бік.

Стервожер кашлянув. Чи то засміявся:

— Так я і знав. Дивний він хлопчина. Чого йому бракувало?

— Уже в минулому часі?

— Так. Він же не зі старих. Уся річ у цьому. Ми, наприклад, дещо знаємо, хай і не знаємо, що саме. А він — ні.

— По-моєму, ти заплутався у словах.

— Я в усьому заплутався. Світ узагалі дивно влаштований. Ось ти кажеш, що це Слон почухрав зараз повз нас, як поламаний носоріг, — і що ж мені з цим робити? Адже я боюся таких речей. Безневинний Слон навіщось блукає ночами та сопе… Що робити? Мене це засмучує, розумієш?