Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Присмак волі - Володимир Кільченський

Присмак волі - Володимир Кільченський

Читаємо онлайн Присмак волі - Володимир Кільченський

— Треба відійти якомога далі, можна вранці і роси назбирати! — упевнено мовив Андрій.

З розповідей батька він знав, що ногайці стояли ордою не дуже далеко від Січі і боялися занурюватись у володіння запорожців малими ватагами. Турбувало тільки одне: козаки були на правому березі Дніпра і досить рідко навідувалися у степи вище Кінських Вод. Це були нічиї степи, так зване Дике Поле. Сюди на лови звірини ходили і християни, і татари — увесь охочий до промислу люд. Проте жевріла надія, що втікачі встигнуть до сходу сонця відійти якомога далі від табору кочівників. А сонце вже й не забарилося, весело заспівали пташки, примовкли невгамовні коники. Хлопці боялися зустріти навіть татарських табунщиків, які зазвичай ходили озброєними, тож, побачивши втікачів, з рук не випустять.

Зі сходом сонця трійця втікачів просувалась обережно, рухаючись обличчям до сонця, яке зігрівало їх і манило на волю. Натрапивши на якийсь потічок, по черзі порили води та намочили одяг, щоб спека не так швидко виснажувала їхні змучені тіла. Андрій запропонував таке: поки в степу не чутно та не видно присутності ворога, зробити кожному по кілку, щоб один бік був загострений, а другий — із сучком. Якщо зустрінуться декілька татар, то їм і захиститися буде чим, та й рухатися з кілком зручніше.

Добре попотівши, хлопці камінням обтесали три палиці, зробили подобу якоїсь зброї, а до пазухи засунули по каменюці, з кулак завбільшки, які також можна буде «притулити» до ворожої голови. Ішли далі, поки їх не розморила спека: без води так важко. Сонце пекло все дошкульніше, а якогось джерельця чи навіть калюжі їм не траплялось. Орися стала відставати від Андрія, і він відчув, що треба шукати денну хованку, інакше знесиляться і впадуть з ніг. Слава Господу, натрапили на зарості глоду, а нижче до яру була якась шелюга. Вирішили, що Орися там відпочиватиме, а хлопці підуть шукати воду. Андрій, крадучись, спустився в яр, а Тиміш вибрав якесь його відгалуження. Там, унизу, Андрій побачив сліди присутності людей: валялись обгорілі палиці, якісь кістки, а головне — міхур для води. Андрій схопив його з надією, але води там — ані краплини, міхур був розірваний збоку. «Нічого, нічого, дяка Богові і за це, щось зачерпну... Аби тільки натрапити на джерело», — заспокоював себе Андрій. Рослинність була досить густою, але він поліз туди, тримаючи поперед себе палицю.

Раптом одна нога вступила у брудну калюжу. «Вода, вода!» — рятівна думка стукала у скроні. Розгледівши калюжу, Андрій зрозумів, що тут води він не візьме, хіба що, сяйнуло в голові, викопати глибоченьку лучку та почекати, чи не прийде з-під землі благословенна волога. Став палицею швидко рихлити глину і відкидати геть убік, і десь уже як яма була по коліна, з-під землі з’явилась чиста цівка води. Облаштував приямок, зачистивши боки, і обережно виліз із хащі, щоб погукати Тимоша. При цьому подав умовний крик одуда.

Через деякий час почувся крик одуда, і Андрій побачив, як до нього обережно рухається товариш. Почекав Тимоша, обережно видивляючись із кущів, а тоді обоє залізли у шелюги. Діставшись до приямка, хлопці з радістю побачили, що тут уже було води по кісточки, і те, що вона трохи каламутна, нітрохи їх не розчарувало. Ледве втримавшись, щоб не пити, хлопці вирішили почекати, поки набереться більше та осяде каламуть. Перемовляючись, що будуть діяти далі, хлопці побачили, що водичка на їхню радість відстоялась, тож вони по черзі обережно набирали її пригоршнями та жадібно пили. Благодатна вода втамувала спрагу, і щасливе відчуття волі та радощів життя наповнило їхні груди.

Почекали, поки водичка знову набереться в майже чудодійну дучку, набрали води, скільки помістилося до дірки в міхурі, і на відстані десяти сажнів один від одного тихцем попрямували до верху ярка, де у схованці їх чекала Орися. Благополучно діставшись до призначеного місця, хлопці прошмигнули покотом попід гілками до неї. Знесилена дівчина припала до води, забувши про все на світі, а тільки вгамувавши спрагу, поглянула на хлопців, і сльози вдячності покотилися з її очей.

— Не плач, рідненька, — промовив Тиміш і пригорнув дівчину до себе, цілуючи її заплакані щоки.

Орися заспокоїлась, і хлопці, прилаштувавшись з обох боків коло неї, заснули, ніби провалилися в безодню.

Через деякий час, майже одночасно, всіх розбудили якісь голоси та тупотіння коней. Андрій вирішив обережно вилізти зі схованки, щоб подивитися, що то за вершники знаходяться неподалік. Через деякий час повернувся і зауважив; що це не схоже на козаків, мабуть, їх шукають або ж татари знову вирушили на промисел по степах. Утікачі вирішили відсиджуватися до ночі і рухатися манівцями, не виходячи на биті шляхи.

Надворі зсутеніло, і вони стали збиратися в дорогу. Гуртом вирішили, що коли побачать у степу одинокого озброєного татарина, а то й двох, то треба в слушну хвилину напасти та захопити зброю, бо без неї вони, як ті вівці, беззахисні, і якийсь звичайний пастух їх пов’яже або ж порубає.

Андрій ішов попереду кроків за десять, а друзі прямували за ним, оглядаючись і присідаючи, щоб побачити, чи не йдуть за ними переслідувачі. Андрій відчув попереду сирість, напевне, від якоїсь річки, а ще — запах вогнища, що в’їдливо став лоскотати в носі, нагадуючи про порожній шлунок.

Зупинившись, хлопці залишили Орисю в безпечному місці і поповзом, обходячи півколом, стали наближатися до тих, хто запалив оте вогнище. Найгірші передчуття таки справдилися: біля вогнища сиділи татари, а неподалік видно було їхніх стриножених на випасі коней. Хлопці повернули назад, не здіймаючи галасу, і стали гадати, як їм вчинити, щоб не покласти своїх голів. Войовничий інстинкт штовхав їх на ворога, проте відсутність хоч якоїсь зброї стримувала: вони могли загинути в сутичці. Вирішили повернутися до Орисі та почекати. «А може, вони вляжуться спати?» — подумав Андрій, і хлопці стали готуватися до нападу. Вкотре попідв’язували своє обірване вбрання, оглянули нікчемні чоботи, навибирали замашного каміння і, притулившись спинами один до одного,

Відгуки про книгу Присмак волі - Володимир Кільченський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: