Іди, вартового постав - Харпер Лі

— Я сама зроблю, коли повернуся,— сказала Джін-Луїза.

— Коли ти повернешся, все буде зроблено.

Сонце ще не розжарило тротуари Мейкома, але невдовзі розжарить. Джін-Луїза припаркувала машину перед крамницею та увійшла всередину.

Містер Фред поручкався з нею, сказав, що дуже радий її бачити, витягнув з холодильника запітнілу пляшку кока-коли, обтер її фартухом і простягнув їй.

Дуже приємно, коли щось у житті зовсім не змінюється, подумалося їй. Скільки він житиме, скільки вона сюди повертатиметься, містер Фред буде тут зі своєю... простою гостинністю. Де це було? В «Алісі»? Чи з братиком Кроликом? Ні, з Кротом. Кріт, коли повертався з якоїсь довгої подорожі, страшенно втомлений, знав, що його очікує проста гостинність.

— Я зберу для вас усе потрібне, а ти пий собі колу,— запропонував містер Фред.

— Дякую, сер.

Джін-Луїза зазирнула у перелік і вирячила очі.

— Тітка дедалі більше нагадує кузена Джошуа. Навіщо їй знадобилися коктейльні серветки?

— Гадаю,— засміявся містер Фред,— вона має на увазі святкові серветки. Ніколи не чував, щоб вона бодай пригубила коктейль.

— І не почуєте, будьте певні.

Містер Фред заходився робити свої справи і трохи згодом покликав Джін-Луїзу до підсобки.

— Чула про містера Гілі?

— Е-е-е... ну,— відповіла Джін-Луїза. Вона недаремно була дочкою юриста.

— Він так і не зрозумів, що його збило. Власне, навіть не тямив, куди ішов, бідолаха. Я в житті не бачив, щоб хтось пив стільки самогонки. Це було його єдине досягнення.

— А він хіба не грав на пляшці?

— Звісно, грав,— відповів містер Фред.— Пам’ятаєш часи, коли у будівлі суду проводили фестивалі талантів? Він завжди дув у свою пляшку. Приносив її повну, трошки відпивав, щоб знизити тон, потім ще пив, аби звук став зовсім низький, а там уже виконував своє соло. Щоразу це був «Старигань Ден Такер», і він шокував наших дам, але їм ніколи не вдавалося нічого довести. Бо, бачиш, чисте віскі не дуже пахне.

— А на що він жив?

— На пенсію, гадаю. Він воював у Іспанії... десь воював, та я, чесно кажучи, не можу пригадати точно. Ось ваше замовлення.

— Дякую, містере Фреде,— сказала Джін-Луїза.— Господи, я забула взяти гроші. Я залишу чек в Атикуса на столі, можна? Він невдовзі приїде до офісу.

— Звісно, можна, люба. Як почувається тато?

— Сьогодні доволі кепсько, але він буде на роботі, навіть якщо почнеться всесвітній потоп.

— Чому б тобі цього разу не залишитися вдома?

Джін-Луїза хотіла була розсердитися, але побачила на обличчі містера Фреда лише позбавлений цікавості добрий гумор.

— Обов’язково залишуся, колись.

— Знаєш, я був на Першій світовій,— сказав містер Фред.— Не у Європі, але нашою країною поїздив чимало. Не дуже хотілося мені повертатися додому, тож після війни я десять років жив по інших місцях, але що далі, то більше скучав за Мейкомом. Прийшла мить, коли я відчув, що мушу повернутися, інакше просто помру. Цього з себе ніколи не витравиш.

— Містере Фреде, Мейком нічим не відрізняється від усіх інших невеличких містечок. Спитайте кого хочете...

— Не в тому річ, Джін-Луїзо. Ти сама знаєш.

— Знаю,— кивнула вона.

— Річ не в тому, що тут розпочалося твоє життя. Річ у тому, що тут народжувалися і народжувалися і народжувалися люди, аж поки нарешті не з’явилася ти, яка от зараз п’є колу в «Джитні Джангл».

У цю мить Джін-Луїза гостро відчувала своє відчуження, відокремлення не лише від Атикуса й Генрі. Весь Мейком, місто й округ, залишав її з кожною годиною, і вона автоматично звинувачувала в цьому себе.

Вона вдарилася головою, сідаючи у машину. «Ніколи я не звикну до цього всього. Філософія дядька Джека таки має під собою ґрунт».

Александра забрала покупки з заднього сидіння. Джін-Луїза відчинила дверцята для батька, потім перехилилася через нього і зачинила їх.

— Вам потрібна сьогодні вранці машина, тьотю?

— Ні, люба. А ти кудись збираєшся?

— Так, мем. Я ненадовго.

Джін-Луїза пильно стежила за дорогою. Що завгодно, аби тільки не дивитися на батька, не слухати його і не розмовляти з ним.

Зупинившись біля перукарні, вона промовила:

— Спитай у містера Фреда, скільки ми йому винні. Я забула витягти з пакету чек. Обіцяла, що ти віддаси гроші.

Вона прочинила пасажирські дверцята, і батько вийшов з машини.

— Обережно!

Атикус помахав рукою водієві, що проїжджав повз них.

— Мене не зачепило,— сказав він.

Джін-Луїза об’їхала площу, вирулила на меридіанське шосе і дісталася до розвилки. Отут, мабуть, все і сталося, подумала вона.

На червоній жорстві, там, де закінчувався асфальт, проступали темні плями, і вона проїхала машиною по крові містера Гілі. На розвилці ґрунтової дороги повернула праворуч і поїхала такою вузькою стежиною, що велика машина ледь у неї втиснулася. За деякий час їхати далі стало неможливо. Дорогу заблокували автомобілі, які стояли наполовину в канаві. Джін-Луїза зупинилася біля останнього з них і вийшла. Проминула «форд» 1939 року, «шевроле» невизначеного покоління, «вілліс» і бірюзовий катафалк, на передніх дверцятах якого хромованим півколом виступали слова «райський спочинок». Вона здригнулася, зазирнула всередину: там були ряди стільців, прикріплених до підлоги, які не залишали місця для лежачого тіла, живого чи мертвого. Це таксі, подумала вона.

Джін-Луїза зняла дротяне кільце зі стовпчика хвіртки й увійшла.

У Келпурнії був так званий підметений двір[30], і Джін-Луїза бачила, що його підмели нещодавно, бо серед гладеньких слідів ніг видно було невеличкі обламки мітли.

Вона підвела очі — на веранді невеличкої хатини Келпурнії стояли негри у різних варіантах одягу: декілька жінок надягли своє найкраще вбрання, одна прийшла у набивному ситцевому фартуху, інша у робочій одежі, вочевидь, просто з поля. Джін-Луїза упізнала в одному з чоловіків професора Честера Сампера, ректора Торгового інституту «Гора Синай», найбільшого навчального закладу для негрів у окрузі Мейком. Професор Сампер, як завжди, був убраний у все чорне. Інший чоловік у чорному був незнайомий, але Джін-Луїза здогадалася, що це священик. На Зібо було його робоче вбрання. Побачивши її, всі випросталися і відійшли від краю веранди, всі як один. Чоловіки зняли капелюхи і кепі, жінка у фартуху сховала під нього руки.

— Доброго ранку, Зібо,— промовила Джін-Луїза.

Зібо зламав шерегу, зробивши крок уперед.

— Здрастуйте, міс Джін-Луїзо. Ми не знали, що ви приїхали додому.

Джін-Луїза майже фізично відчувала на собі погляди негрів. Вони стояли мовчки, поштиво і пильно дивилися на