Іди, вартового постав - Харпер Лі
— Він пив? — спитав Атикус.
— Не пив, але був п’яний. Повертався з нічної гулянки у тій їхній забігайлівці.
— А що трапилося? — спитала Джін-Луїза.
— Син Зібо,— відповів Генрі.— Шериф сказав, що затримав його, а він попросив зателефонувати містеру Фінчу, щоб той його витягнув. От.
— А в чому справа?
— Люба, син Зібо виїжджав з негритянського кварталу на світанку, на карколомній швидкості, і збив старого містера Гілі, який саме переходив вулицю,— збив на смерть.
— О ні!
— А машина чия була? — спитав Атикус.
— Гадаю, самого Зібо.
— І що ти сказав шерифові?
— Переказати сину Зібо, що ви не візьметеся за цю справу.
Атикус обіперся ліктями об край столу і відштовхнувся.
— Даремно ти так сказав, Генку,— промовив він лагідно.— Звісно ж, ми беремося за неї.
«Дякую тобі, Господи». Джін-Луїза стиха зітхнула і потерла очі. Син Зібо був онуком Келпурнії. Атикус міг забути багато чого, але їх він не забуде ніколи. Вчорашній день швидко танув, як нічний кошмар. Бідолашний містер Гілі, він, мабуть, так набрався, що й не втямив, як його збило.
— Але, містере Фінч,— заперечив Генрі,— я гадав, що жоден...
Атикус поклав долоню на ріг стільця. Коли йому треба було зосередитися, він зазвичай перебирав пальцями ланцюжок годинника і недбало порпався у годинниковій кишеньці. Але зараз руки його були нерухомі.
— Генку, я підозрюю, що коли ми знатимемо всі факти в цій справі, найкраще, що ми можемо зробити для хлопця, це порадити йому визнати себе винним. А ще — хіба не краще для нас стояти в суді поруч з ним, ніж допустити, щоб він потрапив у чужі руки?
Обличчя Генка поволі розпливлося в усмішці.
— Розумію, на що ви натякаєте, містере Фінч.
— А я ні,— заявила Джін-Луїза.— Що це за чужі руки?
— Скауте, ти, можливо, не знаєш,— обернувся до неї Атикус,— але адвокати, яким платить НАСПКН, тільки й вичікують, як канюки, подібних справ...
— Ти говориш про чорношкірих юристів?
Атикус кивнув.
— Атож. Ми вже маємо у себе в штаті трьох або чотирьох. Вони діють головно в Бірмінгемі й інших великих містах, але відстежують округ по округу, коли якийсь злочин вчиняється негром проти білої людини,— ти й уявити не можеш, які вони оперативні, й тоді вони з’являються і... коротше, щоб ти зрозуміла: вони вимагають, щоб на таких процесах до складу присяжних вводили негрів. Вони викликають присяжних повісткою до суду, просять суддів пом’якшувати вирок, вдаються до протокольних хитрощів, а їх сила-силенна; намагаються примусити суддю зробити помилку. А найголовніше — вони прагнуть перевести розгляд справи до федерального суду, де, як їм відомо, карти підтасовуються на їхню користь. Таке вже трапилося у сусідньому судовому окрузі, і немає ніякої гарантії, що подібне не може статися тут.
Атикус повернувся до Генка.
— Ось чому я кажу, що ми візьмемося за цю справу, якщо він хоче нас.
— А мені здавалося,— мовила Джін-Луїза,— що НАСПКН заборонено діяти в Алабамі.
Атикус і Генрі подивилися на неї і розсміялися.
— Кохана,— почав Генрі,— ти не уявляєш, що почалося в округу Ебот, коли там трапилося щось подібне. Цієї весни нам здавалося, що том будуть серйозні заворушення. Навіть тут, на цьому боці ріки, люди скуповували всю зброю, яку можна було дістати, і...
Джін-Луїза вийшла з кухні.
У вітальні їй було чути рівний голос Атикуса:
— ...підемо трохи проти течії отаким чином... добре, що він попросив адвоката з Мейкома...
Вона не виблює свою каву, хай там що. До кого люди з оточення Келпурнії зверталися в першу чергу і завжди? Скільки розлучень улаштував Атикус для Зібо? П’ять щонайменше. Від якого шлюбу був цей хлопець? Цього разу він потрапив у серйозну халепу, йому потрібна справжня допомога, а вони собі сидять на кухні й торочать про НАСПКН... «Ще не так давно Атикус зробив би це просто від доброго серця, зробив би заради Кел. Я конче мушу поїхати провідати її сьогодні вранці, конче...»
Що за хворість напала на людей, яких так любить Джін-Луїза? Невже вона не помічала цього, бо була далеко від них? Чи це накопичувалося поступово, протягом років, доки не набуло такої гострої форми? Чи це завжди було в неї під носом, а вона просто не дивилася? Ні, тільки не це! Що перетворило звичайних людей на галасливий непотріб, що змусило близьких їй душею людей озлобитися і казати «чорномазий», коли це слово ніколи не бувало в них на вустах?
— ...тримати їх на належному місці, сподіваюся,— говорила Александра, заходами до вітальні разом з Атикусом і Генрі.
— Немає чого перейматися,— заспокоїв її Генрі.— Все буде гаразд... О сьомій тридцять вечора, люба?
— Так.
— Могла б виявити трохи більше захоплення,— всміхнувся Атикус.— Ти їй вже набрид, Генку.
— Може, підвезти вас до середмістя, містере Фінч? Ще дуже рано, але, гадаю, я попрацюю в офісі над деякими справами, поки не так спекотно.
— Дякую, але Скаут відвезе мене трохи згодом.
Її дитяче прізвисько як громом вдарило їй по вухах. «Ніколи не смій мене більше так називати! Той ти, який називав мене Скаутом, помер і лежиш у землі».
Тут заговорила Александра:
— Я склала перелік того, що слід купити у «Джитні Джагнл», Джін-Луїзо. І піди перевдягнися. Можеш підскочити туди просто зараз, там уже відчинено, а потім повернешся по батька.
Джін-Луїза пішла до ванної і почала набирати гарячу воду. Повернулася до себе в кімнату, витягла з шафи полотняну сукню, перекинула її через руку. Знайшла у валізі пару черевичків на високих підборах, вибрала собі трусики і з цим усім пішла назад до ванної.
Подивилася на себе у дзеркальце на аптечній шафці. І хто тепер Доріан Грей?
Під очима у неї залягли синьо-коричневі тіні, проступили носо-губні складки. Без сумніву, це вже зморшки. Вона відтягла убік одну щоку і вдивилася у майбутню зморшку. «Начхати. Коли я готова буду вийти заміж, мені виповниться дев’яносто, і буде вже запізно. Хто мене поховає? Я в родині цаймолодша: це одна з причин, з якої варто мати дітей».
Вона додала холодної води, і коли температура стала прийнятною, влізла у ванну, ретельно вимилася, спустила воду, витерлася насухо і швидко вдягнулася. Сполоснула ванну, промокнула руки, повісила рушник сушитися і вийшла.
— Підфарбуй вуста,— звеліла їй тітка, яка також вийшла до передпокою. Відчинивши
