Іди, вартового постав - Харпер Лі

— Твоя правда.

— А той хлопець не пов’язаний якось із вашою родиною? — спитала Гестер.

— Пов’язаний. Він онук нашої Келпурнії.

— Господи, я нині зовсім не знаю, хто з них хто, оці всі молодші... Гадаєш, його судитимуть за вбивство?

— Ненавмисне вбивство, я б сказала.

— Он як,— Гестер була розчарована.— Так, мабуть, це правильно. Він же не хотів його вбити.

— Ні, не хотів.

Гестер засміялася.

— А я сподівалася, ми трохи розважимося.

У Джін-Луїзи волосся заворушилося. «Схоже, я втрачаю почуття гумору, ось у чому річ. Стаю схожою на кузена Едварда».

Гестер торочила далі:

— ...в нас тут не було цікавого судового процесу вже років з десять. Тобто процесу над чорномазими. Нічого, крім бійок і пиятики...

— А ти любиш ходити на суди?

— Ясна річ. Минулої весни був найшаленіший процес про розлучення. Якісь горлопани зі Старого Сарема. Добре, що суддя Тейлор помер, ти ж пам’ятаєш, як він не терпів таких речей, завжди вимагав, щоб дами звільнили залу суду. Новому судді це байдуже. Що ж...

— Перепрошую, Гестер. Тобі варто випити ще кави.

Александра тримала важкий срібний кавник. Джін-Луїза дивилася, як тітка наливає каву. Не пролила ані краплини. «Якби ми з Генком...» Генк!

Джін-Луїза оглянула довгу вітальню з низькою стелею, в якій у два ряди сиділи жінки — жінки, яких вона знала майже все своє життя, але після п’ятихвилинної розмови з якими не могла вигадати, що ще сказати. «Мені нема про що з ними говорити. Вони теревенять безупинно про те, чим займаються, а я не знаю, як робити те, чим займаються вони. Якщо ми одружимося — якщо я візьму шлюб з кимось у цьому місті, вони стануть моїми подругами, а я не уявляю, що їм сказати. Я б тоді стала Джін-Луїза Мовчазна. Ніколи б не спромоглася влаштувати отаке частування, а тітка буквально мліє від задоволення. Мене б до смерті тягали до церкви, мене б замучили грою у бридж, мене би змушували писати рецензії на книжки для клубу „Амануенсіс“, мене б хотіли залучити до цього товариства. Треба чимало такого, чого мені бракує, щоб відбувся такий шлюб».

— ...надзвичайно сумна історія,— виголошувала Александра,— але вони просто отакі, і з цим нічого не вдієш. Келпурнія була з них найкраща. Оцей її Зібо, оцей лайдак, він ще з дерева не зліз, але, знаєте, Келпурнія примушувала його одружуватися з кожною з його жінок. Їх було, здається, п’ятеро, але Келпурнія примушувала його брати шлюб з кожною. Ось вам і все їхнє християнство.

— Ніколи не знаєш, що там у них у головах. Візьміть мою Софі: якось я у неї питаю: «Софі,— кажу,— на який день випадає в цьому році Різдво?» Софі чухає свої кудлаті патли і каже: «Міс Гестер, гадаю, що на двадцять п’яте». Я сміялася, мало не луснула. Я ж хотіла дізнатися про день тижня, а не про дату. Недоумки!

«Гумор, гумор, гумор, я втрачаю почуття гумору. Стаю нудна, як „Нью-Йорк пост“».

— Але ж ви знаєте, що вони й досі це роблять. Якщо їх зупинити, вони просто перейдуть у підпілля. Білл каже, що не здивується, якщо ми матимемо ще одне повстання Ната Тернера[31], ми сидимо на діжці з динамітом і мусимо бути до всього готові,— говорила Гестер.

— Слухай, Гестер, я, звісно, небагато про це знаю, та я гадала, що ті люди в Монтгомері головним чином збиралися, щоб молилися в церкві,— сказала Джін-Луїза.

— Ой, дорогенька, хіба ти не знаєш, що то було просто аби викликати співчуття у східних штатах? Це найстаріший прийом у світі. Як відомо, кайзер Вільгельм молився щовечора.

З пам’яті Джін-Луїзи виринув якийсь дурний віршик. Де вона його вичитала?

Ото була, моя Августо,

Гульба, нехай їй буде пусто:

Французів тисячі лежать.

Славімо Божу благодать.

Цікаво, де це Гестер викопала свою інформацію? Джін-Луїза не могла уявити, щоб Гестер читала щось, крім журналу «Добре домоведення», хіба що під дулом пістолета. Хтось їй це розповів. Хто саме?

— Захоплюєшся тепер історією, Гестер?

— Що? Та ні, просто переказую те, що мені розповідає мій Білл. Він у мене такий розумаха, все читає. Каже, що чорномазі, які заправляють у північних штатах, намагаються діяти, як Ганді, а ти ж знаєш, що це таке.

— Боюся, не знаю. І що ж це таке?

— Комунізм.

— Справді? А я гадала, що комуністи обстоюють силове захоплення влади і все таке решта.

Гестер похитала головою.

— На якому світі ти живеш, Джін-Луїзо? Вони вдаються до будь-яких заходів, що можуть їм допомогти. Так само як католики. Тобі ж відомо, як католики їздять по світу і практично самі стають тубільцями, аби тільки навернути на свою віру. Та вони ладні твердити, що сам святий Павло був чорномазим, якщо це наверне бодай одного чорномазого. Білл каже,— а він, як ти знаєш, був на війні,— Білл каже, що на деяких з тих островів неможливо відрізнити, де вуду, а де римо-католицька церква, і він би не здивувався, якби побачив шамана-тубільця у католицькій сутані. Те саме і з комуністами. Вони роблять усе, просто будь-що, аби тільки захопити владу в нашій країні. Вони оточують нас, і розбери тепер, хто комуніст, а хто ні. Господи, та навіть в окрузі Мейком...

Джін-Луїза засміялася.

— Гестер, та що треба комуністам від округу Мейком?

— Цього не знаю, зате знаю, що існує один осередок по дорозі на Тускалузу, і якби не ті хлопці, то чорномазі вже ходили б до школи разом з усіма.

— Щось я не дуже розумію тебе, Гестер.

— Невже ти не читала про тих химерних професорів, які ставлять питання на цих, як їх там? — вчених радах університетів? Вони б таке залюбки дозволили. Якби не оті хлопці з братерства...

— На Бога, Гестер! Мабуть, я читала не ту газету. У тій, яку я читала, було написано, що ота зграя працює на шинному заводі...

— І що ж ти читаєш, комуністичну газету?

«Ти від себе у захваті. Кажеш усе, що спаде тобі на думку, але я не розумію тих речей, що спадають тобі на думку. Хотіла б я залізти тобі в голову, вкласти туди якийсь факт і простежити, як він рухається звивинками мозку, поки не дійде до рота. Ми обидві народилися тут, ми ходили