Іди, вартового постав - Харпер Лі
Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона перейшла до сьомого класу. Але посмакувати переходом з початкової школи не вдавалося: Джін-Луїзу не радувало, що треба переходити з однієї класної кімнати до іншої протягом дня і мати іншого вчителя на кожному уроці; не викликала захвату і думка, що десь там у далеких старших класах вчиться її героїчний брат. Атикус виїхав до Монтгомері на засідання законодавчих зборів, Джемі вона майже не бачила, хоча він нікуди не поїхав.
Тридцятого вересня вона відсиділа на всіх уроках, але не вивчила нічого. Після занять пішла до бібліотеки і залишалася там, аж доки не прийшов швейцар і не наказав їй іти геть. Вона попленталася на околицю, намагаючись потягти час. День уже згасав, коли вона перейшла рейками старого тартака до льодосховища. Теодор, робітник льодосховища, привітався з нею, і вона, йдучи далі, озиралася на нього, доки він не зайшов усередину.
Міський водний резервуар стояв у полі неподалік льодосховища. Вищої споруди Джін-Луїза в житті не бачила. Тонка металева драбина піднімалася від землі до невеличкої галерейки, яка охоплювала резервуар по периметру. Джін-Луїза кинула свої підручники і полізла драбиною нагору. Піднявшись вище за платани у своєму дворі, вона глянула униз, і в голові у неї запаморочилося, тож надалі вона дивилася лише вгору.
Під нею лежав увесь Мейком. Їй здавалося, що вона бачить свій дім: Келпурнія підсушує сухарики, скоро Джемі повернеться з футбольного тренування. Поглянувши на площу, Джін-Луїза впевнилася, що бачить, як Генрі Клінтон виходить з крамниці з оберемком продуктів. Кладе їх до багажника чиєїсь машини. Тут водночас засвітилися всі вуличні ліхтарі, й Джін-Луїза усміхнулася з несподіваною радістю.
Сіла на вузьку галерейку і звісила ноги. Один черевичок впав, за ним і другий. Цікаво, який у неї буде похорон: чи сидітиме місіс Дафф усю ніч і збиратиме в книгу підписи від людей? Чи плакатиме Джемі? Якщо так, то це трапиться вперше.
Вона поміркувала, що краще — стрибати сторчголов чи прости зісковзнути з краю. Якщо вона впаде на землю горілиць, можливо, буде не так боляче. Чи дізнаються всі колись, як сильно вона їх любить?
Хтось міцно ухопив її. Вона напружилася, коли чиїсь руки притиснули її лікті до боків. То були руки Генрі, з зеленими плямами від овочів. Безмовно він підняв її на ноги і пустив перед собою спускатися вниз крутою драбиною.
Вже внизу Генрі смикнув її за волосся.
«Богом клянуся, цього разу я вже точно все розкажу містеру Фінчу! — загорлав він.— Богом клянуся, Скауте! Ти що, з глузду з’їхала — полізла гратися на цій цистерні? Ти ж могла вбитися!»
Він ще раз смикнув її за волосся і навіть видер пасмо; він трусив її; він зірвав з себе білий робочий фартух, зібгав його і зі злістю жбурнув на землю.
«Ти розумієш, що могла б убитися? Розум у тебе є?»
Джін-Луїза дивилась на нього безтямним поглядом.
«Теодор тебе побачив отам нагорі й побіг по містера Фінча, а коли не знайшов його, покликав мене. Боже милостивий!..»
Коли він побачив, як її колотить, то зрозумів, що вона зовсім не гралася. Він легенько узяв її за шию; дорогою додому він намагався випитати, що її непокоїть, але вона мовчала. Генрі залишив її у вітальні й пішов до кухні.
«Золотко, що ти накоїла?»
Коли Келпурнія говорила з нею, в голосі її завжди змішувалися прихована ніжність і м’яке засудження.
«Містере Генку,— сказала Кел,— ліпше повертайтеся до крамниці. Містер Фред занепокоїться, де це ви поділися».
Келпурнія пильно подивилася на Джін-Луїзу, не перестаючи рішуче жувати солодку жуйку.
«То що ж ти накоїла? Чого ти залізла на ту цистерну?»
Джін-Луїза не відповідала.
«Якщо ти мені зізнаєшся, я нічого не скажу містеру Фінчу. Що тебе так засмутило, золотко?»
Келпурнія сіла поруч з нею. Келпурнія вже проминула свій середній вік, вона трохи набрала ваги, кучеряве її волосся почало сивіти, й очі мружилися через короткозорість. Поклавши руки собі на коліна, вона роздивлялася їх.
«На світі немає нічого аж такого жахливого, про що не можна розповісти»,— мовила вона.
Джін-Луїза сховала голову на колінах Келпурнії. Вона відчувала, як шкарубкі долоні розминають їй плечі й спину.
«У мене буде дитина!» — проридала вона.
«Коли?»
«Завтра!»
Келпурнія поставила її перед собою і витерла їй сльози краєчком фартуха.
«Де це ти, заради здорового глузду, набралася таких думок?»
Ковтаючи сльози, Джін-Луїза повідала їй про свою ганьбу, не випускаючи нічого, благаючи не відсилати її до Мобіла, не розтягувати і не жбурляти об стінку.
«Можна я піду до тебе додому? Будь ласка, Кел!»
Вона молила, щоб Келпурнія допомогла зберегти її таємницю, адже дитину, коли та народиться, можна буде вночі кудись віднести.
«І ти ходила з таким тягарем на серці стільки часу? Чому ти нічого мені не сказала?»
Важка рука Келпурнії пригорнула її, заспокоюючи, хоча яке тут могло бути заспокоєння? Джін-Луїза чула, як Келпурнія бурмоче: «...це ж треба так задурити дівчинці голову... я б їх повбивала, тільки б вони мені трапилися...»
«Кел, ти ж мені допоможеш, правда?»,— спитала вона несміливо.
«Певна річ, Ісус мені свідок, золотко. Затям собі от що: ти не вагітна і ніколи вагітною не була. Так воно не буває».
«Якщо я не вагітна, тоді що зі мною?»
«Хоча ти й прочитала купу книжок, але ти найбільший невіглас з усіх, кого я знаю,— протягла Келпурнія.— Щоправда, звідки тобі було знати?»
Неквапно й обачливо Келпурнія розповіла їй цю просту істину. Джін-Луїза слухала, і набір огидних фактів, зібраних нею впродовж цілого року, склався у чітку, прозору схему; хрипкий голос Келпурнії витягав Джін-Луїзу з накопичених за рік страхів, і життя поверталося до неї.
Глибоко вдихнувши, вона відчула у себе в горлі смак прохолодного осіннього повітря. На купонній плиті шкварчала ковбаса, на столі у вітальні лежала колекція братових спортивних журналів, долинав гірко-солодкий запах волосся Келпурнії.
«Кел,— спитала Джін-Луїза.— І чому я не знала про це раніше?»
