Іди, вартового постав - Харпер Лі
«Ви трошечки відстала, міс Скаут. От якби ви виросли на фермі, ви б це знали, ще не навчившись ходити, або якби вас виховувала жінка — якби ваша мама була жива, ви б це вже знали...»
«Мама?»
«Так, мем. Ви бачили б, як ваш татко цілує маму, і питали би про це, щойно почали б говорити».
«Невже і вони отаке робили?»
На кутніх зубах Келпурнії блиснули золоті коронки.
«Святий Боже, авжеж! Інакше як би ти прийшла на цей світ? Певна річ, робили, а як же?»
«Та бути того не може».
«Золотко, тобі ще треба трохи підрости, щоб усе зрозуміти, але твої тато і мама так кохали одне одного, то щось страшне, а коли закохуєшся отак, міс Скаут, дуже хочеться таке робити. Всі того хочуть, коли так любляться. Хочуть одружитися, хочуть цілуватися, обніматися і все решта, і хочуть народжувати дітей».
«Сумніваюся, що у тітки й дядька Джиммі таке буває».
Келпурнія пом’яла в руках фартух.
«Міс Скаут, люди одружуються з різних причин. Міс Александра, я так собі гадаю, вийшла заміж, щоб жити своїм домом,— Келпурнія почухала потилицю.— Але вам туди не треба лізти, воно вас не обходить. Не займайтеся справами інших людей, поки не дасте ради своїм власним,— Келпурнія підвелася.— А ваша справа нині — не слухати балачок отих дівчат зі Старого Сарема, не треба з ними сперечатися, просто не звертайте уваги, а як треба буде про щось дізнатися — бігом до старої Кел».
«А чого ти мені одразу те все не розповіла?»
«Бо у вас воно розпочалося трохи зарано, і не дуже те вам сподобалося, от ми й вирішили, що й до решти ви поставитеся не краще. Містер Фінч сказав: почекаємо, поки вона звикнеться з цією ситуацією, але ми й гадки не мали, що ви дізнаєтеся так швидко і так перекручено, міс Скаут».
Джін-Луїза з насолодою потягнулася і позіхнула, щаслива, що живе. Їй захотілося спати, навряд чи вона діждеться вечері.
«У нас на вечерю сьогодні гаряче печиво, Кел?»
«Так, мем».
Грюкнули вхідні двері, й Джемі затупав у передпокої. Він прямував до кухні, де збирався відчинити холодильник і проковтнути кварту молока, щоб утамувати спрагу після футбольного тренування. Перш ніж задрімати, Джін-Луїза усвідомила, що Келпурнія вперше в житті казала їй «мем» і «міс Скаут», зазвичай таке звертання приберігалося для присутності високих гостей. «Мабуть, дорослішаю»,— подумала вона.
Джемі збудив її, увімкнувши верхнє світло. Вона побачила, як він до неї наближається, як гордо вирізняється каштанова літера «М» на його білому светрі.
«Не спиш, маленька Триочко?»
«Не глузуй»,— відізвалася вона. Якщо Генрі або Келпурнія розповіли йому про неї, вона просто помре, але забере з собою на той світ і їх.
Вона пильно дивилася на брата. Чуб у нього був вологий, і від Джемі пахло ядучим милом зі шкільної роздягальні. Краще напасти першій.
«Тьху, та ти курив! За милю чути!»
«І не думав».
«Просто не розумію, як ти можеш грати у футбол. Ти такий худющий».
Джемі посміхнувся і не відреагував на її гамбіт. Ясно, вони йому розповіли.
Джемі погладив свою літеру «М».
«Славетний Фінч — сухий м’яч, ось хто я такий! Узяв сьогодні сім голів з десяти,— він підійшов до столу, обрав собі футбольний журнал, розкрив його, погортав, а тоді мовив: — Скауте, якщо з тобою колись щось трапиться, або якщо ти не схочеш про щось говорити Атикусу...» «Ну?»
«Розумієш, якщо матимеш якісь неприємності в школі абощо, просто скажи мені. Я про тебе подбаю».
Джемі неспішно вийшов з вітальні, а Джін-Луїза витріщила очі, не вірячи, що це їй не наснилося.
12
Збудив її сонячний промінь. Джін-Луїза подивилася на годинник. П’ята. Хтось уночі прикрив її простирадлом. Вона скинула його і довго роздивлялася свої довгі ноги, дивуючись, що їм уже двадцять шість років. Мокасини стояли там, де вона їх залишила дванадцять годин тому. Біля них валялася одна шкарпетка, а другу вона знайшла у себе на нозі. Джін-Луїза зняла її і тихенько підійшла до туалетного столика, де і побачила себе у дзеркалі.
Вона з сумом дивилася на своє відображення. «Трапилося те, що містер Берджес назвав би Жахіттям,— сказала вона йому.— Господи, я вже років п’ятнадцять не прокидалася у такому стані. Сьогодні понеділок, я тут з суботи, попереду ще одинадцять днів відпустки, а я вже зранку вигляд маю, як невротичка-істеричка». Вона засміялася сама з себе: так, довгенько такого не було, стільки і слони не живуть, і нічого тут не вдієш.
Джін-Луїза узяла пачку цигарок і три кухонні сірники, запхнула сірники під целофанову обгортку і тихо вийшла до передпокою. Відчинила дерев’яні двері, потім розсувні скляні двері.
У будь-який інший день вона босоніж постояла б на росистій траві, послухала б вранішні наспіви пересмішників, поринула б у беззмістовність мовчазної, стриманої краси, яка оновлюється з кожним сходом сонця і зникає непоміченою половиною людства. Вона походила б під соснами з жовтими річними кільцями — під соснами, які стриміли до блискотливого неба в сонячному промінні, і всі її відчуття розчинилися б у радощах ранку.
Все це чекало на неї, прагнуло її прийняти, але вона не дивилася і не слухала. Лише дві хвилини спокою, поки вчорашній день повернеться до неї: ніщо не може знищити насолоду від першої цигарки вранці. І Джін-Луїза видихала дим у нерухоме повітря.
Вона обережно торкнулася учорашнього дня — і відсахнулася. «Я не насмілюся зараз про це думати, хай воно трошки відступить». Дивовижно, міркувала вона, відчуваєш нібито фізичний біль. Кажуть, коли вже терпіти несила, організм вмикає внутрішній захист, ти вирубаєшся і вже нічого не сприймаєш. Господь ніколи не посилає тобі більше, ніж ти в змозі винести...
То була віковічна мейкомська сентенція, яку полюбляли тендітні пані, що сиділи над небіжчиками, бо вважалося, що для тих це неймовірно втішно. Дуже добре, Джін-Луїза також втішиться. Вона проведе свої два тижні удома у ввічливому відстороненні, нічого не говорячи, нічого не вимагаючи, нікого не звинувачуючи. Діятиме так, як можна очікувати за таких обставин. І Джін-Луїза сіла і підперла голову руками. «Боже, наскільки було б краще, якби я вас обох застукала у брудній забігайлівці з якимись хвойдами... Газон треба покосити».
Джін-Луїза пішла до гаража, підняла ролетні двері й викотила звідти бензокосарку. Перевірила, чи є пальне в баку, натиснула на маленький важіль, поставила одну ногу на косарку, другою міцно закріпилася на землі й різко смикнула шнур.
