Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

І чути такої ночі над Києвом — через яри та провалля, з шпиля на шпиль, — на багато гін, як над широким морем. Скажеш на одному березі Дніпра, а почуєш — на другому, ледь примітному для ока…

Благий вітерець приніс ще відгомін пізнього співу до хати Брилів: сюди, на Печерськ, звідкілясь аж з нагірного міста.

Співалося хором «Заповіт».

Спів линув з Великої Підвальної, номер двадцять п'ять, з приміщення першої, від революції, української гімназії директора Науменка. В просторих класах парти були зсунуті геть під стіни, просто на підлогу накидано горами торішнього пахучого сіна, і на сіні — покотом, по півста в кожній кімнаті, — лежали, сиділи навпочіпки, а декотрі примостилися по підвіконнях розчинених у весняну ніч широких вікон — хлопці–молодики.

І півтисячі юнаків, кожний од сили шістнадцяти–сімнадцяти літ, виводили побожно, як у церкві на молитві:

Їм, певне, рано ще було вмирати — тільки ж виходили в світ! Але всім серцем своїм молодим вони любили свою рідну батьківщину, землю батьків і дідів, свій народ — скривджений і знедолений, знеособлений і ображений — і вони хотіли жити для свого народу і віддати йому своє життя. Тільки вони ще не знали, як це зробити. Тому так і співали. Не про смерть був цей спів, а про життя. Бо про життя, віковічне життя свого народу, написав поет ці слова, — і в ці слова, в слова улюбленого поета–борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рідної батьківщини, до милої України…

В класах першої української гімназії співали гімназисти, реалісти, семінаристи, учні міських вищепочаткових шкіл: їх скликано з усієї України від Слобожанщини до Карпатських передгір'їв, від Чорного моря до Брянської пущі сюди, в столицю Київ, на всеукраїнське віче середньошкільників. Юнацьке віче мало зародити широкий молодняцький національний рух. Найпершим, невідкладним завданням було: школу на Україні зробити українською, навчати в школі рідною мовою і вивчати в ній рідну літературу та історію рідного відроджуваного народу.

Все це були юнаки шістнадцяти–сімнадцяти років — старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків — майже поспіль усіх — жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд — одною ногою в місті, другою — на селі.

Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням — будувати Україну.

Як будувати — того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».

І вони співали:

І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.

І люди в хаті Бриля — сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші — Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич — стиха, щоб не побудити молодих у коморі, — підтягали й собі:

Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою — звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, — крайнебо зарожевіло.

Надходив світанок.

Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно–російський металургійний та Гретера — Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі — Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, — один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж