Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Правда, взаємини Грушевського з історією були свійські: історію України він написав своєю власною рукою.

Але тепер — претендуючи стати на чолі історичного процесу на Україні — історію треба було вже — не писати в минулому, а — робити в сучасному, і це було трудніше, ніж писати.

Тим–то професор історії Грушевський — відомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному історичному архіві, видатний авторитет поміж істориків цілого слов'янського світу, — ставши головою Центральної Ради, що віднедавна наважилась прийняти на себе місію динамічного творення сучасного України, — і замислився зараз тяжко та жував свою бороду.

Жувати бороду — то була загальновідома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Паньківської дражнила його «дід–бородоїд». А кияни дорослі — «Чорномором», бо тільки пушкінський, з «Руслана і Людмили», лихий чарівник Чорномор міг би змагатися з професором Грушевським на довжину борід. Втім, прозивали Грушевського «гадким чорномором» і його політичні опоненти з партії російських кадетів, — за те, що, всупереч їх програмі завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Російської імперії, він домагався приєднання всього чорноморського узбережжя виключно до України, а саме Чорне море іменував не інакше, як — «Українське море».

А Центральна Рада — орган самовладдя, який проголосив, що виповідає всі історичні прагнення українського народу, — утворилась лише півтора місяця тому, сімнадцятого березня, після молебня в Святій Софії, стараннями партії українських кадетів, що мала назву «Товариство українських поступовців». Партія ця мала разом двадцять п'ять членів — поважних і статечних інтелігентів–лібератів — і всі вони поспіль, як фундатори, і ввійшли до складу Центральної Ради. Всі інші партії на Україні, які мали в назві своїй неодмінний префікс «укр», як–от — українські соціал–демократи, українські соціалісти–революціонери, українські соціал–федералісти, українські націонал–революціонери та українські самостійники, — виділили на цю потребу своїх представників на паритетних засновах. Надіслали до Центральної Ради своїх послів і українські губернії та Ради депутатів великих міст. Крім того — в ім'я вищої справедливості, тобто забезпечення інтересів неукраїнських партій, — до складу Центральної Ради ввійшли також російські соціал–демократи, меншовики, російські соціалісти–революціонери, російські трудовики, польські соціалісти, польські націоналісти, єврейські бундівці, єврейські сіоністи та інші, а також — три попи, два ксьондзи і один рабин.

Таким от чином і трапилося, що персональний склад Центральної Ради — в його частині без неодмінного префікса «укр» — раптом переважив елемент український. З цього й почалася біда, — цим і сушив собі зараз голову голова Центральної Ради.

Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно–українською, а партійно–кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по–перше, державністю, по–друге, — українською, а головне, — відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно–свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто — здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді — без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди–чужинці.

От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.

Грушевський дожував бороду — він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, — тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі — і подзвонив.

Ту ж мить двері прочинились, і поріг переступила дівчина.

І це була дівчина неповторної вроди.

Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неї з потилиці коротко підстрижене під німецьку «бубікопф», але підбите спереду, над білим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такі ж чорні, шнурком витягнуті брови відтіняли це античне чоло знизу, і з–під них, прикриті густими й неправдоподібно довгими, одначе зовсім натуральними віями, миттю блискали і зразу ж меркли — щоб за мить знову блиснути і знову померкнути — двійко швидких, гострих, але заразом і томних очей. Маленьке, але міцне та круте — вольове підборіддя завершувало цей чарівний образ бездоганним овалом матових щік. І посаджена ця виточена голівка була на в міру довгу і в міру тонку шию — гордовитим, сповненим краси і гідності рухом.

Така неземна або, вірніше, — саме земна дівоча краса сама по собі була вища від усяких похвал, але ще яскравішою виглядала вона проти потворності довгобородого карлика перед нею. Дід Грушевський і справді був кап у кап пушкінський Чорномор — «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Він мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.

Зодягнута дівчина була у військовий мундир — сіро–зелений австрійський френч, на ногах мала високі шнуровані гонведські бутси, і тільки коліна їй прикривали не рейтузи чи галіфе, а жіноцька,