Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

А Київ облягався спати: западала пізня ніч.

Ущух гомін юртливого натовпу на центральних вулицях, тихо стало по вічно шумливих парках на Дніпрових кручах, завмер бренькіт останнього трамвая, зрідка — десь удалині — гуркотіли колеса фаетона по брукові.

Київ спав.

І тільки пісня ще не спала в принишклому на ніч бурхливому місті.

Пісня схоплювалась тут і там — то тут, то там на сорока київських горбах та у десятках глибочезних ярів високого берега, на широких просторих майданах і по химерно покручених тісних завулочках, між стрімких кварталів кам'яниць і у затишних садочках біля присадкуватих хатин. Пісня бриніла і в обвіяному вітрами нагірному старому місті, і на привільній степовій Шулявці, і в задушливій тисняві Подолу, і за похмурою Батийовою горою, і на Солом'янці, і на Деміївці, а над усе — над безмежною, неозорою лукою Дніпра, понад тихим плином могутньої ріки.

І була пісня різноманітна та різноголоса — неначе місто співало на різні голоси.

В лаврі, в церкві, що побіля древніх київських печер, — над мощами усім відомих та невідомих навіть прочанам великомучеників — півста наймолодших послушників, яким до постригу був іще строк, а до схими довгий шлях випробувань, спокус та спокут, — юними, але вже смиренними голосами виводили в унісон на передранковій відправі сорок раз, а тоді знову і знову по сорок раз: «Господи, помилуй; Господи, помилуй; Господи, помилуй…»

Молодикам–послушникам було кожному вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять і найбільше — двадцять один рік: їх роки були вже покликані до армії, на фронт, на війну, але послушенство в монастирі звільняло їх від призову на позиції.

А зовсім поблизу, тільки через проїзд, одначе за подвійними мурами — монастирськими фортечними та фортечними військового відомства — в бастіоні ще петровських часів, — авіатори, мотористи й техніки обслуги Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту долали свої солдатські нічниці піснею, що народилася на фронтах трирічної виснажливої війни. Вони співали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»

Але то не була пісня на сон, після якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощів і турбот. То був спів урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увіковічення світлої пам'яті загиблих бойових товаришів, — скорботний спів над братською могилою невідомих солдатів.

І вже зовсім безутішно–тужно линула пісня з–під печерських круч, з провалля між Черепановою горою та Собачою тропою, — неначе співали її аж у надрах землі, в самому пеклі, навічно прокляті й повік непрощені грішники.

Ця пісня прийшла також з фронтів війни, але з там–того, ворожого боку фронту, з–за річки Збруч, і лилася вона тепер з–поза колючої дротяної огорожі, з вишикуваних шпалерами дерев'яних приземкуватих бараків — з табору військовополонених. Це була — «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», і співали її галичани з легіону «Січових стрільців», українського формування австро–угорської армії цісаря Франца–Йосифа. Вони заповзято воювали, коли попереду був — цар, а позаду — цісар. І цар люто гнобив український народ, а цісар дав святу обітницю — деус вобіскум! — після цієї війни вже русинів–українців більше не гнітити, якщо, звичайно, його цісарське військо здобуде в цій війні перемогу над царем. Але вони не схотіли воювати, коли царя скинуто і натомість настала на цьому боці Збруча нібито воля, і самохіть передалися в полон братам–українцям з цього боку, запалені мрією об'єднати нарешті віками роз'єднаний, знедолений і скривджений рідний народ. Та бранців посадили за колючий дріт і тримали під особливо суворою охороною в особливому концтаборі для виконання особливо важких примусових робіт.

Тепер вони приспівували: «Чуєш, кру, кру, кру, в чужині умру…», і був це, справді, особливо тужний спів, бо співали вони в своїй рідній стороні, яка, проте, виявилась для них чужою.

Це була журна пісня невимовної трагедії українського народу, тіло якого віками пошматоване кордонами кількох держав.

А з далекого Сирця — зовсім з іншого кінця величезного міста — неначе смутний відгомін, линуло — «А вже років двісті, як козак у неволі понад Дніпром ходить, викликає долі».

Тут, у етапних казармах київського гарнізону, українська Центральна Рада, яка прагнула створити національну українську державу і ладналась оголосити себе її першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення діючих частин, всіх солдатів російської армії походженням — українців. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якій і стати на оборону визвольних поривань української нації.

Солдати–маршовики, походженням українці, приспівували «Гей, вийди, доле, із води, визволь, визволь, серденько, із біди», — але майбутнього свого собі не уявляли.

А втім, унятливий слухач за тим багатоголоссям київських співів квітневої ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року міг би побачити всю суперечливість київського, та й по всій Україні, народного життя.