Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
«Користаючи з того, що пролетаріат, сп'янівши від успіху, не вмів розібратися в гучних та облесливих фразах буржуйських підплескувачів, меншовиків та есерів, ці паразити та зрадники, різні угодовські партії, облудно пролізли на плечах пролетарів і трудового селянства в органи молодої, нехай ще й не державної, але класової влади трудящих — у Ради…»
І Боженко так само мрійливо озивався на слова Іванова:
— Догори сподом поставимо світ — я це добре собі уявляю! І першим ділом — покінчимо з війною…
А слова далі лягали на папір:
«Війна триває і далі. І при Тимчасовому уряді міністрів–капіталістів так само лишається грабіжницькою, імперіалістичною війною…»
— Насамперед, — вдавався у мрії і Ян Фіалек, збуджено посіпуючи русяву борідку, — здійснимо гасло: заводи — робітникам, землю — селянам!
І на папір лягало:
«Земля, як і раніше, залишається досі у поміщиків, а на селян, котрі насмілюються вимагати її для себе, Тимчасовий уряд, як і цар Микола давніше, насилає карателів–офіцерів…»
Виходив наче й не лист до солдата Дем'яна на фронт, а ціла прокламація. Втім, ці слова і були з прокламації — щойно видрукуваної київськими більшовиками у друкарні на Думському майдані.
Іван Бриль теж прилучав свій голос до мрійників, але — така вже вдача в нього була — зауважував розсудливо:
— На світову революцію тоді нас потягне, право–слово, товариші: щоб, значить, не тільки для нас, а для всіх трудових людей на світі настала свобода і восторжествувала програма соціал–демократії. Ось слухайте мені сюди, я зараз це точно скажу…
Але непосидячий Максим Колиберда прохоплювався, щоб старий його побратим не заговорив аж до ранку:
— Атож, атож! Щоб ніде не було на світі ні банкірів, ні фабрикантів, алі поміщиків…
І тоді сам собою лягав у листі до солдата Дем'яна висновок з усього сказаного попереду:
«Солдат! Виходь з окопів! Кажи: геть війну! Викликай з німецьких окопів німецького солдата — він такий же робітник і селянин. Нехай і він скаже: геть війну! Братайтеся, солдати ворожих армій! До братання на фронті закликає солдатів більшовицька партія та вождь, товариш Володимир Ілліч Ульянов–Ленін…»
Але тут сумніви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентія Нечипорука, і він стривожено підкинув ще запитання:
— А коли пани, поміщики, буржуазія всяка та паразити не дадуть своєї згоди на те? Що тоді буде?
— Ох і веремія ж тоді, браток, почнеться! — скрикував Боженко.
— Тихо, ти! — спиняв його Іванов і зиркав скоса на дверці до комори. — Молодих побудиш!
І вони писали далі й гомоніли стиха — щоб не розбуркати молодих у їх першому прекрасному шлюбному сні.
Довкола хати, у садочку і на вулиці, було зовсім тихо — самий солов'їний спів. Але солов'їний спів не порушує нічної тиші, тільки заглиблює її. І тільки паровозні гудки з далекого Києва–Другого та гудки пароплавів з Дніпра інколи вповзали в кімнату крізь розчинені вікна: далекі гудки паровозів та пароплавів, зовсім нечутні вдень, вночі стають наче гучніші, більш хвилюючі і тривожні. Вони наче кличуть кудись і обіцяють щось — невідомо куди і не знати що.
Прокламацію закінчено.
Лист до солдата Дем'яна Нечипорука — на позиції, в гвардійський корпус, — вийшов довгий, на двох сторінках, видертих з учнівського зошита «в дві косі». Його згорнули вчетверо і поклали в конверт — без марки, бо на фронт, — і виписали адресу: номер польової пошти.
І тоді розігнули спини і глибоко на всі груди дихнули привіллям київської весняної ночі.
Весна на київських горах теж куди відчутніше вночі, як удень.
Їй додають сили й краси не самі солов'їні співи, але й пахощі, що забивають дух, тамують биття серця і паморочать свідомість.
Бальзамічно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липі, пахне цвіт абрикоса, яблуні, вишні, пахне сама земля — чорна, глиниста, піскувата — кожна скиба на свій аромат.
Їй додає краси і неправдоподібна прозорість нічного повітря над Києвом.
Парки, що стояли вдень у зеленавому мареві першої, дрібної ще в кронах зелені, зараз, у місячному сяйві, погустішали й повились мерехтливим туманом, наче прибиті памороззю після відлиги. Місячне сяйво пронизувало все, і крізь нього повітря вгорі робилося прозорим, неначе його й зовсім не було. Далина стала глибшою, а тіні на землі — чіткішими в контурах. І це збагачувало та поширювало зір.
І здавалося, що там, удалині, та й тут, близько, між чорними тінями, ховається якась таємниця, якась загадка — і її неодмінно треба розгадати, тепер же,
