Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
В самому центрі міста, на Володимирській, з вікон аудиторій університету Святого Володимира, широко розчинених і несподівано яскраво освітлених у такий пізній час, — звучав ладний, суголосний хор юних голосів. Співалося «Из страны, страны далекой, с Волги–матушки широкой». То співали студенти університету, і вони справді щойно прибули з Волги, з міста Саратова, куди першого року війни, під загрозою прориву австро–німецької армії на Київ, університет був евакуйований. Повернувшися тепер, після революції, — не тому, що загроза прориву відпала, а тому, що революція поламала всі плани, дислокації та норми царського часу, — студенти зібралися в мурах своєї альма–матер на бучне свято і, захоплені безмежними перспективами революційного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспівували: «Первый тост — за наш народ, за святой девиз — вперед!»
А за Галицьким базаром, на далекій Шулявці, де й на електрику ще не спромоглись, а світили, шиплячи та пахкаючи проти поривів вітру, газокалильні ліхтарі — «чудо двадцятого віку», — в цю пізню пору аж луна з виляском йшла від веселих музик із присвистом та притоптуванням закаблуків у танцю. Награвалося «Сім сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прізвищем Барон і семінарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засідання «клубу київських анархістів» і розходилися по домівках. З ними була й Поля Каракута — дівчина первісної вроди, з двома довгими русими косами і трагічними очима: через цю писану вроду та оці русі коси і звів її блискучий офіцер–аристократ, ад'ютант самого командуючого Київським прифронтовим військовим округом. З тої пори і закостенів у погляді Каракутиних очей трагічний вираз, з тої пори, знічев'я, і почала вона відвідувати кіносеанси та танці до ранку в клубі «Мать–анархія». Мунька Барон і Наркис Уведенський накинули на красуню оком і поклали собі виховати з неї першу в Києві дівчину–анархістку.
Не спав іще, як і завжди під цю пору, і садок «Шато де флер» — на схилах Дніпра. В шантані «Шато» в прокуреній, задимленій залі бряжчали виделки, дзвеніли келихи, хлопали корки від шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтові відпустки давно вже прострочено, — бліді з перепою, з очима, несамовитими після «марафету», — вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естраді, на великому барабані, в коротенькій серпанковій спідничці, танцювала матчиш прославлена по всіх київських злачних місцях «Матильда». В рефрені вона приспівувала «Смотрите здесь, смотрите там, — нравится ли это вам?» — і підкидала притому спідничку то спереду, то ззаду. П'яні прапорщики та корнети одчайдушно підхоплювали — «Моя мама–шансонетка по ночам не спит» і від повноти почувань пострілювали з пістолетів у електричні лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за постріл — з огляду на військовий час — штрафу двадцять п'ять карбованців.
В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розі Караваївської та Кузнечної, в резиденції редактора київської чорносотенної газети «Киевлянин» і глави монархічного клубу «Двоглавий орел» та погромної організації «Михаїла–архангела» Шульгіна, — того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаїла, — вікна були щільно зачинені і віконниці взято на прогоничі. Та чуйне вухо однаково могло розібрати навіть крізь подвійні рами та товсті мури — негучний, але дружний спів. В їдальні особняка довкола величезного овального обіднього стола, на якому стояли тільки пляшки шустовського коньяку «три зірочки», накраяний лимон та чашечки з кавою по–турецькому, — сиділи тридцять три чоловіка в офіцерській формі гвардійських полків. Поміж тридцяти трьох полковників, підполковників, ротмістрів і капітанів були: князь Шувалов, князь Куракін, граф Ностіц, граф Шембек, граф Гейден, граф Бобринський і молодий безвусий герцог Лейхтенберзький. Крім того — одприски можновладних фамілій Балашових, Потоцьких, Браницьких, Фальцфейнів, Скоропадських, Ханенків, Терещенків, Ґалаґанів, десяток остзейських баронів, а також — ад'ютант та старший офіцер для особливих доручень самого командуючого Київським військовим округом, штабс–капітан Боголєпов–Южин.
Цей цвіт офіцерства гвардійських полків зібрався з різних кутків фронту сюди, в утлий київський особнячок на розі Караваївської та Кузнечної, спеціально на екстрену нараду, метою якої було — відновити в Росії монархію і настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирішено утворити з центром у Києві «Союз офіцерів Південно–Західного фронту», а царицю–матір — негайно вивезти з київського царського палацу, з–під конвою Київської Ради робітничих депутатів, — в палац «Лівадію» в Криму. Установчий «Комітет тридцять три» — так він себе сьогодні найменував — почував себе особливо певно тому, що на чолі армій найближчих Південно–Західного та Румунського фронтів, а також на лівому фланзі фронту Західного стояли такі бойові, заслужені та віддані вірі, царю і вітчизні генерали, як Корнілов, Лукомський, Шкуро, Мамонтов, Щербачов, Каледін і Денікін.
Прийнявши рішення, тридцять три офіцери і один цивільний, господар дому і фундатор першого після революції монархічного союзу, — звелися, витяглись струнко і проспівали впівголоса «Боже, царя храни…».
А на далекому Подолі, над самісінькою гладінню наче закрижанілих у нічному спокою хвиль моря–Дніпра, розлитого повінню аж до Десни, — в недавно відкритому «Клубі матросів Дніпровської флотилії» — теж ще світилося, і вікна на пристань були широко розчинені. Після щойно з неодмінним запізненням закінченої недільної вистави, опери «Наталка Полтавка», здійсненої силами найстарішого в Києві аматорського драматичного гуртка залізничників, відбувалась ще нічна репетиція хорового гуртка. Матроський хор посилено готувався до святкування Першого травня. Більшовики міста вирішили вийти на демонстрацію окремою колоною — нарізно від меншовиків, есерів та інших буржуазних партій, і співам у більшовицькій колоні мав завдавати тон саме матроський хор. Розучували «Шалійте, шалійте, скажені кати». Могутня пісня боротьби котилась широкими просторами дніпровської луки від Наталки через Труханів острів аж на Вигурівщину.
Співи над Києвом зринали і тут, і там — на Лук'янівці, і в Голосієві, — але вулиці київські були вже пусті.
