Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— Відчинимо вікна? — запропонував хтось. — Млосно...
На другому кінці ліжка заворушилися, позіхаючи та прикурюючи.
— Води б іще. Закінчилася.
— Хай Куряка їде. Він не розказує.
— Куряка не доїде.
— Я пройдуся, — запропонував хтось, зіскакуючи на підлогу. — Давайте пляшки.
Задзвеніли пляшки. Я намацав ту, котра лежала під боком, впираючись мені в ребра, передав її — і відразу стало легше дихати. Виявляється, вона мені таки неабияк заважала.
— Заспівай про бузкового привида, Горбачу. Це красива пісня.
— Не той настрій. Я краще заспіваю про впійману на місці злочину.
Мене знову штовхнули та залили вином.
Не бийте мене, люди, я старий щур,
присягаюсь вам, щур — і не більше!
Один лише кусень жовтого сиру.
І немає інших гріхів на мені,
клянуся вам я, клянуся…
— Страшна річ! — прошепотів чийсь голос із приглушеним смішком.
Один лише хід і два коридори в нім,
у кінці моя спальня,
нас у ній четверо.
Я найстаріший, я дуже скоро помру.
Не бийте мене сьогодні,
дозвольте повернутися у нору!
Із потемків скорботно зазітхали.
Я обмацав мішечок на шнурку. Він був м’який, заношений і наглухо зашитий, без отворів. Усередині лежало щось гостре, воно хрупнуло під пальцями. Може, дійсно шкаралупа. Або чіпси. Власні рухи здавалися мені сповільненими, думки в замішанні плуталися. Я спробував зібрати їх у що-небудь зв’язне, але виходили тільки невиразні уривки. «Розпороти цей мішечок… подивитися… Перевірити носові хусточки Лорда… Запитати, чому він не хоче, щоби знали про Дорогу…» Водночас я розумів, що завтра навряд чи згадаю, про що думав сьогодні. Я взагалі, здається, мало що зможу згадати.
Прокинувся Лері — його голос я вирізняв навіть сп’яну — й почав розповідати історію про жахливу снігову бабу. Його знову перервали. Виявилося, про снігову бабу Лері розповідає вже не перший рік, і всі, крім мене, знають цю історію напам’ять. Лері сказав, що вони бояться. Що це наймоторошніша на світі історія, відтак не кожен спроможний її вислухати.
Потім принесли воду. Склянка зникла, тож я став чекати пущеної по колу пляшки, але хтось перевернув її, розхлюпнувши воду на ліжко, й усі закричали та попідхоплювалися. На мене впустили кілька книжок і подушку. Видобувшись з-під них, я тут же зарився назад у постіль, тому що мене засліпило яскраве світло.
Прокліпавшись та дещо оговтавшись, я знову випірнув і відразу знайшов загублену склянку. Вона валялася в складках пледа, з неї тихо спливала решточка «Хвойного». На вимикачі лежала рука Сліпого. Він єдиний не мружився та зловтішно вичікував, коли затихне спільний стогін. У другій руці він тримав три вологі пляшки, якимось чудом обвиваючи їхні шийки неможливо довгими пальцями. Нарешті збагнувши, що це саме він ходив по воду, я здивувався. Дивно якось у четвертій стояли справи з субординацією.
Половина зграї вже перекочувала на підлогу. Горбач із Македонським відкрили вікна й покидали матраци на підлогу. Я спробував спуститися з ліжка без сторонньої допомоги, хоч мені це й на тверезу голову не завжди вдавалося. Чорний зловив мене, перевернув і відтягнув на матрац. Я довго дякував йому, плутаючись у словах. Магнітофон увімкнули, світло вимкнули. Македонський накинув на нас із Лордом ковдру. Потім — іще одну: на тих, хто лежав поряд. Сліпий роздав останні пляшки з водою.
Я лежав, закутуючись у свій краєчок ковдри, і мені було добре. Я став частиною чогось великого, багатоногого й багаторукого, теплого й балакливого. Я став чи то хвостом, чи то рукою, а можливо, навіть кісткою. При кожному русі крутилася голова, і все одно давно вже мені не було так затишно. Якби вранці хтось сказав, що я проведу цю ніч ось так, розімлілий і щасливий, напиваючись і слухаючи казки, чи зміг би я в це повірити? Либонь, усе ж таки ні. Казки… При вимкненому світлі, з нестрашними драконами й василісками, з ідіотськими сніговими бабами…
Я мало не заплакав від напливу ніжності до своїх однозграйників, але вчасно похопився, що це будуть тривіальні, вульгарні, п’яні сльози.
— Я красивий, — сказав каліка та виродок і заплакав…
— А я каліка та виродок, — сказав інший каліка та виродок і засміявся…
Ніч тривала.
Дім
Інтермедія
Дім належав старшим. Дім був їхнім домом, вихователі були присутні, щоб підтримувати в ньому лад, вчителі — щоб старшим не було нудно, директор — щоб не розбіглися вчителі. Старші могли палити у спальнях вогнища й вирощувати у ваннах гриби-галюциногени, ніхто їм нічого не міг заборонити.
Вони казали: «спиця коліс моїх», «застійний крен у кістках», «діяльно присутні частини тіла», «косить під літургію». Вони були кошлаті та строкаті. Вони виставляли гострі лікті й дивилися заморожуюче. Від їхньої лютої енергії дрижали шиби у віконних рамах, а коти ніжилися у ній, обростаючи іскристою аурою. Вони укладали поміж собою шлюби та всиновлювали одне одного. Не було надії проникнути в їхній світ. Вони його придумали самі. Свій світ, свою війну та свої ролі.
Через що почалась їхня війна, не пам’ятав ніхто. Але вони були людьми Мавра та людьми Черепа, ділилися на чорних і червоних, наче шахові фігурки. Перед їхніми бійками Дім завмирав і, затамувавши подих, очікував. Перед бійками вони зачиняли наймолодших у спальнях, тому для наймолодших їхні бійки були пекучою, лоскітливою таємницею за подвійним поворотом ключа. Чимось прекрасним, до чого ще належало дорости. Вони чекали розв’язки цих битв, відчайдушно дряпаючи замки й прислухаючись. Закінчувалося це завжди однаково. Старші забували відчинити двері, відтак молодші залишалися полоненими своїх спалень до ранку, до приходу вихователів. Як тільки їх випускали, вони бігли обнюхувати поле бою та відшукувати сліди, яких уже не було. Пізніше з підслуханих розмов вони довідувалися подробиці. Тоді Велика Гра старших переходила в їхні маленькі дворові ігри й мотлошилася аж доти, поки не набридала.
Повз двері п’ятнадцятої спальні Стрибунець крадеться навшпиньках, наче ворожий розвідник. Із кімнати долинають голоси. Раптом усі вони замовкають, як за командою, і в тиші чутний тільки тихий сап. Стрибунець зазирає в ледь прочинені двері.
Фіолетовий Мавр сидить спиною до дверей, зовсім близько. Як зачарований, Стрибунець розглядає його шию. Якби когось покрили мільярдом татуювань, так щоб вони змішались і наповзали одне на одного, вийшла б якраз отака дивна шия. Рожеві вуха на ній — наче приклеєні. Мавр сапає, вибулькуючи слова-колючки, і голова його здригається, а вуха рухаються окремо, самі собою, маленькі й рожеві, немов у щура. Стрибунець дивиться на Мавра, на спинку його візка, де є держачок для парасолі, й гачок, і ще багато всього незрозумілого, чого не буває на інших візках. Він прислухається до сапу, але нічого не може розібрати. Візочник у піжамі та в окулярах відповідає Маврові, шанобливо прикривши рот долонею. Він помічає Стрибунця — очі його стають круглими — і самими лише губами промовляє:
— Дзусь!
Кучерява голова Мавра починає повертатися. Стрибунець відлітає від дверей і біжить по коридору швидше за вітер.
