Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Нема про що балакати.
— Е ні, є, є... І мені було прикро за ту... козу. Коли сьогодні лісничий попросив мене привезти набої, я зрадів.
Віка згадала. Принесла з шухляди пачку набоїв.
— Будь ласка. Я геть забула.
— Я теж.
Обоє розсміялися.
Було вже пізно, коли він зібрався їхати.
— Ваших батьків і досі немає...
— Збиралися піти в кіно. У батька не часто буває час для себе, от вони й користаються сьогодні з виняткової нагоди...
Провела його до виходу. Стоячи на ганку, Едек довго тримав її руку в своїй. Дівчина висмикувала її.
— Віка...— мовив хлопець, намагаючись обняти і поцілувати її.
Дівчина вислизнула легко, м’яко. Губи його тільки торкнулися її коротко підстрижених кучерів.
— Бр-р, холодно...— Вона хутенько відступила до дверей.
Їдучи назад, Едек уже не придивлявся ні до дерев, ні до переляканих звірят на дорозі. Думав про Віку. Відчував, що в серце йому залізла якась скабка.
IX. Буря
В домі лісничого готувалися до свята. Сувора пані Гелена стала тепер кусюча, як оса, і взагалі неприступна. Вона завзято виганяла хлопців, які часом крутилися на кухні, і тільки сарну та улюблену гладку Мірцю не оставила своєю ласкою. Навіть лінивого кота прирекли на вигнання. Тепер він лазив по даху і страшенно нявчав.
Клем кілька днів тому вирушив до своєї родички під Кутно. Від’їжджав у чудовому настрої, бо перед тим помирився з учителькою Зосею. Одного разу він поїхав до Піша на пошту і там, біля віконця, здибався з тією чорнявкою. Привітався, щоправда, холодно, але зрештою якось там добалакались і навіть умовилися разом з’їздити в Ольштин. Потім розповідав товаришам, що він прямо спитав її про того мельника та про їхні спільні прогулянки мотоциклом.
— Ну й що вона сказала? Мабуть, що то — добрий, давній знайомий,— глузував Метек.
Клем здивувався.
— Точнісінько. Була здивована, що я про це запитую... Та, власне, воно й правда — хіба дівчина не може мати знайомих?
Махнув рукою на їхні смішки. Уже не сказав, що домовився з нею після свята зустрітися в Ольштині,— він мав намір, повертаючись од батьків, зупинитися там у брата.
Кульчик поїхав, зате приїхав Павел, улюбленець лісничого. Кожен день ходив на полювання, тинявся з рушницею по лісу. Едек насилу умовив його піти на озеро ловити окунів, пояснюючи, що риба так само потрібна до святкового столу, як і дичина. Крім того, і лісничиха виганяла їх на озеро — їй хотілося, щоб у домі було спокійніше.
Погода була — як на замовлення: мороз спав, хмарно, легкий вітерець. Недавно випав сніг і тепер товстим шаром лежав на кризі, підмерзлий, слизький.
Едек ставився з недовір’ям до такого лову. Вони вже пробували раз — і все марно. На вудочку Метека ледве спіймався один-єдиний окунець. Метек пояснював це тим, що тоді на льоду не було снігового покрову, стояв кріпенький мороз, світило сонце. А окунь цього не любить і в таку погоду не бере...
Тепер вони вирушили вп’ятьох, бо й чоловік Павлової сестри Марисі сподівався на святкового окуня. Це був худий, зовні такий хирлявий, а насправді навдивовижу сильний лісоруб, спритний, але страшенно лінивий. Тим-то й господарювалося йому сяк-так, у домі мало що прибувало, окрім дітей.
Найбільше радів з цього походу Міхал — хлопець аж підстрибував і без угаву сміявся, так що Метек навіть запитав, коли він уже стане серйозніший. Здоровий, як бик, скоро в армію піде, а хихоньки править, наче шмаркатий безштанько.
Міхал сміявся по-своєму, якось привабливо і заразливо, бо незабаром усі вони аж за боки бралися — реготали, спотикаючись на шерехатому льоду.
Операцією керував Метек — він був найзавзятіший серед них рибалка і найкраще знав озеро.
— Підійдемо он до тієї затоки,— показував Метек пальцем.— Там завжди ловиться окунь.
— Чорт... Якби ж це ковзани...
— Авжеж, по таких заметах! От як добре потепліє, все це розтане, а потім ударить морозчик — отоді буде рівна і гладенька поверхня. Нічого, ми вже на місці. Міхал, пробивай тут ополонку. Потім біля очерету і трохи правіше од нього. А я буду з другого боку. Павел, ви з шурином довбайте насередині.
Забряжчала, б’ючи об лід, важка і гостра залізна пішня, якою орудував Павел. За мить луна глухих ударів покотилася до лісу.
— Так ми всю рибу перелякаємо.
— Не бійся, Едек, риби нам вистачить. Готово, можеш починати. Не розмотуй довше як два метри. І поволі то піднімай угору, то опускай. Не більше як на помах руки. Тільки-но смикне — підсікай. А коли що — гукай. Ну, давай!
— Є! Є! — раптом радісно закричав Міхал біля другого берега затоки.
Едек глянув. Над льодом, золотисто поблискуючи, тріпотіла велика риба. Це видовисько запалило в ньому рибальську пристрасть. Кріпко взяв у руку метрове вудлище, притримуючи пальцем котушку, відпустив трохи жилки з невеличкою олив’яною блешнею на кінці, закинув. Почекав, тоді почав розмірено піднімати і опускати руку. Сподівався, що от-от блешню рвучко смикне. Але минав час, у нього вже заніміла рука, а нічого не брало...
Озирнувся. Метек, який сидів зовсім недалеко — можна було палицею докинути, саме витягав чималу рибину. Сто чортів, а тут хоч би що.
— Дуже швидко, треба спокійніше і повільніше,— бурчав сам до себе.
І знову нічогісінько. А ті — він бачив і чув — ловили. Едек зціпив зуби. Згадав осінню пригоду. «Хай йому чорт,— подумав,— не щастить мені з рибою».
Зненацька рвучко, з усієї сили шарпнув вудлище. Помітив ще, як велика риба, ударившись животом об лід, зникла в глибині. А, чорт! Оглянувся, чи ніхто не бачить, як страшенно погано у нього виходить. Надто різко рвонув, не стримав емоцій.
Знову занурив блешню і потягнув угору; відчув легке тріпотіння — отже, риба схопила. Тепер він уже не смикав — стискуючи зуби, щоб зберегти спокій, витягував жилку. Голова окуня визирнула великими очима з води і... повільно зникла під льодом.
Едек мало не заплакав з люті. Тепер уже надто повільно. Авжеж, не підсік, як казав Метек. Окунь слабо схопив і зірвався...
Потім знову довго-довго нічого не було. Заспокоював себе тим, що й у інших ішло не набагато краще.
І раптом смикнуло. Він підсік трохи сильно, задирчала, випорснувши з-під пальця, котушка. Він мерщій притримав її, почав намотувати жилку. Відчув сильний опір. Ого-го! Аж
