Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Ну як? Тепер до пристані.
— Чудово!
То кричав Метек. А Міхал мовчки мружив очі і всміхався, щасливий, як дитина. Тільки Кульчикові було вже не до розваги — він сильно тер приморожені щоки.
Едек їхав тепер обережніше. Не варто ризикувати..» А потім знову не стримався — розігнав до сорока кілометрів. До дідька, мотоцикл — це все-таки не велосипед.
Підвезли Міхала до пристані, а самі повернули до річки. Едека теж трохи тягнуло до дівчат. Інакше він, мабуть, не спокусився б і на те запрошення в Карвицю... Віля, Віля... це навіть гарно звучить, так небуденно, незвично.
Річка в кінці озера відкривалася широко, а потім вузькою смугою вилася поміж двома стінами очеретів. За очеретами безладно громадилися кущі лози і зарості вільхи. Далі аж до самого лісу тяглася поросла осокою лука, на якій видніли подекуди купки карликових берізок.
Довгою, вигнутою кишкою відкрилося друге озеро. Ліворуч од нього стояло село, над хатками вився дим.
Хлопці минули місця, де недавно переправлялися, їдучи саньми. Метек ще й досі не міг простити собі, що заблудився у лісі, який, здавалося, знав, мов свої п’ять пальців.
Мотоцикл уповільнив хід, став. Мотор працював тепер тихенько, спокійно.
— Що робити? На гору по такому снігу машину я не тягнутиму. Стежка ледь протоптана. Загрузне...
— Подивись, Клем, чи вони дома. Якщо дома, то веди їх сюди на лід.
Клем уже сидів на снігу, знімаючи ковзани,— Метекова пропозиція йому сподобалася. За мить хлопці, усміхаючись, стежили, як він дерся до хат.
— Диви, як газує... Вабить його до дівчат...
— Відчуваю, що буде потіха, бо він уже майже закохався в Зоську. Навіть про ту свою розведену мало згадує...
— Скажи, Метеку, а як це сталося?
— Півроку тому він познайомився з молодою жінкою, що розійшлася з чоловіком. Непогана, я бачив фотографію — з таким ніжним написом. І втріскався наш Клем по самі вуха, весь час сидів у неї. І вона спочатку нібито була без тями від нього. Саме тоді появився отой томик поезій Клеменса. Певно, жінці подобалося, що її поклонник — поет, про якого багато говорять, якого видають. У той час відбувся ще його авторський вечір. Одне слово — ідилія. Клем так закохався, що ладен був уже одружитися... Натякав їй і так і сяк, а вона хоч би що. Навіть гірше — їй стало не до нього, не було часу, все якісь родинні справи.
— Мабуть, знайшла іншого дурня?
— Авжеж, тільки Клемові це й на думку не спадало. Почав писати любовні вірші, друкував їх у газетах і журналах. Вона для нього була янголом... Та й вона ще його не відштовхувала. Проте бачила, що хлопець менше витрачається на квіти, шоколад та інший дріб’язок, і почала випитувати, скільки ж Клем заробляє. А в нього гроші за ту книжечку вже вийшли, якісь там інші прибутки теж зменшились, бо писати він не мав часу. Признався їй що і як. Вона нібито була здивована, бо думала, що поети в золоті тонуть...
— Усі вони на один лад. Тільки дай та дай...
— Може, не всі, але та була саме така... Аж ось він раз не застав її дома, вдруге. Десь поїхала на кілька днів, нічого не сказавши,— не було часу для нього. Зате здибав її в ресторані «Під вітрилами»...
— Непоганий ресторанчик, знаю... Хоч...
— Не перебивай. Так ото під тими «вітрилами» побачив її з іншим, кокетувала собі. А потім бачив, як вони разом ішли в кіно. Нарешті застукав її. А жіночка, не дуже церемонячись, сказала, що з Клемом її нічого не зв’язує, що то було миттєве почуття, що тільки тепер розквітає велика любов у її житті, і всякі такі дурниці...
— У того типа, видно, були гроші?
— Він начебто мав якусь крамничку.
— Угу. Ну й що ж Клем?
— Тихше, він уже йде... Але чого сам? Ну, більше нічого. Впав хлопець у розпач, написав мені, що приїжджає, аби тут мучитись од невдячності жіночого серця...— Обернувся до Кульчика, який уже підійшов:— Ну що, прийдуть?
— Ні.— Клем був похмурий як ніч.
— Чого ти так зажурився? Ми ж не домовлялися.
— Та ні... Труда пішла до когось у селі, якісь близькі родичі.
— А Зося?
— Зося? — У голосі його вчувалось обурення.— Зося поїхала до Піша. В кіно, мотоциклом.
— О, в ким же? Кепські твої справи, Клем! І ця підводить?
Кульчик ствердно покивав головою.
— З завмлином... І це нібито вже не вперше. Часто приїжджає до неї... Казала сусідка, що вони, мабуть, поберуться. А вона й словом не згадала...
— Не було нагоди. Хіба ти освідчився їй?
— Ще ні...
Ні, тепер вони вже не могли бути серйозні. Мало мотоцикла не перекинули, так реготали, бігаючи по льоду. Кульчик ображено дивився на них. Потім махнув у відчаї рукою.
— Що ви тямите! Ви в коханні темна маса, та й годі.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Клем більше нічого не сказав, похмуро надівав ковзани.
— А жаль, що так склалось,— озвався Метек.— Можна було б поганяти годинку-дві. Пам’ятаєте, як гарно було останнього разу?
Кілька днів тому вони теж вирушили на ковзанах у село. Дівчата каталися на озері. Вечір був морозний, але тихий. Напустувались, набігалися, захоплювались Метеком, який найкраще катався на ковзанах. А тепер доводилося повісивши носа вертатись додому. Жаль...
— Едек, а може, я сяду за тобою на мотоциклі? — попросив Клем і кволим голосом пояснив.— Мені вже набридло гнати на ковзанах.
— Не можна.— Едек повернув вимикач. Сніп світла від фари ще якийсь час боровся з рештками дня, але з кожною хвилиною перемагав — ставав довший, повніший.
Коли вони всі разом штовхали мотоцикл на гірку коло лісництва, Клем раптом запитав:
— Як ви думаєте, а може, там нема нічого серйозного?
— Де?
— Ну, з тим завмлином. Може, то давній знайомий родини, чи що... І з чемності забирає її з собою...
Ні, вони
