Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Зацікавлено оглядав кабінет старшого лісничого Дзядоня. Певно, то був заповзятливий мисливець. На стінах висіли оленячі роги, хижо поблискували кабанячі ікла, навіть ціла голова здоровенного вепра-одинця грізно стирчала над письмовим столом. І ще птахи, Едек не знав навіть, як вони називаються.
— А то що?
— Лосячі роги... Ще з перших років батькової роботи в лісництві. Не тут — на Поліссі. Там було багато лосів... А ви полюєте?
— Стріляю навіть непогано. У тирі з пневматичної рушниці завжди влучав, хоч там навмисне збивають мушки. А ви?
Віка довго сміялася, поки відповіла:
— Так, я полюю... Люблю полювати, маю дозвіл, я — член мисливського товариства, єдина жінка-мисливець у цих краях. Але ви й розсмішили мене з тією пневматичною рушницею і ярмарковим тиром...
— Не тільки це! Я знаю й іншу зброю! — спалахнув Едек і подумав: «О боже, знову починає, що за язиката і набридлива істота. Але гарна, сьогодні навіть красивіша, ніж тоді, коли стрічалися раніше».
Безцеремонно втупився в неї. Бачив, що дівчина зніяковіла, трохи зашарілася.
— У вас таке світло, не те, що смердючі гасові лампи в Сумах. О, і телефон є...
— Звідси ж тільки кілометр до шосе, тут не було ніяких труднощів. Батько каже, що збираються підвести світло і телефон до всіх лісництв. Без цього важко працювати, особливо влітку, коли в лісі легко спалахують пожежі.
— Ото, мабуть, красиво, коли горить ліс...
— У вас цікаві вподобання! Чаю вип’єте?
Едек узяв дівчину за руку.
— Віко, облиште ви той чай. І сядьте, а то все стоїте, ніби хочете якнайскоріше здихатися мене. Чи ви тільки з чемності пробачили мені ту нещасну козу?
— Знову!
— Я тільки згадую!
У ньому все раділо, і було йому дуже добре.
— Ви щось шукаєте? Чи не шапку?
— Ні, я той... нічого. Шапки не шукаю, бо не маю наміру так скоро йти звідси,— закокошився він.
Дівчина приглядалася до нього, мовби щось її розвеселило, а тоді зареготала, сміялася сердечно й довго. Він здивовано дивився на неї і спочатку ніби сердився, але дзвінкий дівочий регіт подобався йому, і зрештою Едек теж пирхнув сміхом.
Віка взяла його за руку.
— Ну, нарешті крига скресла... Сідайте отут на канапці. А я принесу чаю.
— Віко, а вам не нудно тут самій? Безлюддя добре на місяць, два, але ж не назавжди... А цей Піш — така глушина. Край світу...
— У всякому разі — Польщі... Колись, я чула, хтось казав про таке місце — де козам роги правлять. Це достоту як у нас...
— «Де козам роги правлять...» Добре сказано. Поетично, як визнав би наш Клем.
— Може... Так от щодо вашого запитання... Ні, я не нудьгую. Часом буває сумно, але рідко. Тут теж є чим тішитись і заповнити час. Малюю трохи...
— О, тут кругом самі митці...
— Глузуєте, а я цього не люблю.
— Ну, чого ж би я глузував? — Еден узяв її за руку і, не встигла дівчина оглянутися, нахилився й поцілував.
— Е-гей, тут не кіно...
Хлопець сміявся.
— А ви й це знаєте?
— Не те що знаю, а чула про таке використання цього храму. Але в Піші ви й цього не зможете зробити, бо в кіно так тісно між рядами, що й не поворухнешся.
— Це правда, я був там раз. У Ольштині кінотеатри кращі.
— А які в Варшаві!— огризнулася дівчина.
— Точно. Але невже не можна поцілувати в руку?
— Можна й не тільки в руку, якщо буде дозвіл.
— Ой-ой, знову офіційно. То я поки що ніде не цілуватиму.
Віка похитала головою над його самовпевненістю і сказала, щоб уже пив чай.
— Ви ж теж не п’єте...
Пожартували ще. Потім дівчина розповідала йому про своє життя в лісі, про сонне містечко, про те, що їй хочеться жити з батьками, і тому, закінчивши середню школу, вона приїхала сюди. Розпитувала, що Едек думає робити, чи довго буде в Сумах...
— А ви б хотіли, щоб я був довго?
— Ні того, ні другого. Не в цьому річ.
Та Залєський і сам не знав, чи довго він тут буде. Власне, тепер він уже міг повернутися в Ольштин. Будь-якої миті міг, але поки що не хотів. У січні почне працювати на тракторі, і працюватиме там, певно, кілька місяців — це навіть цікава робота, можна буде непогано заробити. А потім, як не набридне, залишився б ще трохи, щоб посидіти над водою, половити рибу,— це добрий спорт, йому подобається...
— А яка постійна робота? У вас же є атестат зрілості?
Едек засоромився.
— Ні, рік не довчився, вигнали... Дуже буянив. А може, й не за це, просто як уже людина попаде на зуб, то потім усе на неї валять. Так і зі мною було. Вибив хтось шибку, одразу ж — Залєський. Комусь потемки дали в зуби — знову Залєський... А я в той час і справді лічив зуби, але комусь зовсім іншому і в іншому місці...
Дівчина засміялася.
— Ну й що?
— Ну й нічого. На життя сяк-так заробляю. А постійної роботи не люблю. На першій же роботі влаштував скандал, то мене й звідти вигнали... А потім усталена думка, зафіксована в особовій справі, скрізь мандрувала за мною, ні на крок не відставала. І знову було так само, як і в школі — усе Залєський. Зрештою я просто махнув рукою — ну його к чорту все. Заробляв час від часу...
— Ну й що?
— Ну й нічого більше.
— Мало.
— З мене досить. Що, може, я зубритиму по ночах, як дурний Метек? Правда, у нього зовсім інше, він хворів, а мене вигнали,— повторив хлопець задоволено. Його знайомим дівчатам звичайно це подобалося.
— Ще чаю?
— Чай не горілка, (багато не вип’єш.
— Я не знаю, де в батька горілка. Та й не люблю пити...
— Не сучасна жінка.
Замовкли. Потім Віка озвалася тихо:
— Добре, що ви приїхали...— І подала йому руку.
Едек поцілував її міцно, жадібно.
— А...
— Ні..
Тепер він порушив мовчанку:
— Чудова дівка ви, хоч і куслива...
— Це ви тепер такої думки чи й раніше так вважали, коли я була тією... козою?
— Не знаю. Перший раз я був сердитий, бо ви мені
