Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Так він дійшов до Василя, а заставши того дома, разом кинулися за село, а потім до лісу на Самарі. . ]

— А як ми вночі будемо ? — спитався Василь, скинувши непомітно очима на вчителя, на його невеселий вид. Так, невеселий, бо й він же людина, бо й йому було прикро, що попався у таку скруту! А Василь, питаючи, думав ще й інше: „Як завтра будемо? як через тиждень? через місяць?" Думав і про те, що їм удвох не збороти карального загону Чернова, не перемогти німецьких ножів-багнетів, не дістати гетьмана, що сидить десь там у Києві під захистом генерала Айхгорна...

— А так і будемо, — відповів невиразно Пилип Никифорович.

І зробив борлаком свій ковтальний рух, пересмикнув нервово щокою.

Ця „відповідь" ще дужче згустила важкий Василів настрій, збудила йому в грудях розпач. Сердешний парубок відчув у носі колючі щипки плачу. Щоб себе підбадьорити, він спробував думати про революційні подвиги Чернишевського, Желябова й інших. Та замість заспокоєння ця згадка викликала в нього прикре для пам'яті цих діячів почуття. Тепер він їх уже майже ненавидів, уважав винними за теперішню його безвихідь. А на Пилипа Никифоровича уже й дивитись не міг. Його дратувала дитяча безпорадність „проводиря".

— „А так і будемо!" — кипів. — Як будемо?

Ці похмурі думки збільшував ще й вечір, що поволі осідав на ліс. Вечерові сутіні несли з собою тривогу, збільшували (без сорома казка!) острах у серцях обох революціонерів.

Обережности ради, — а це було слушне в їхньому становищі — зайшли вони якнайдалі в глиб лісу, у глухий закуток, що його творила своїм крутим коліном річка Самара.

Тут росли — по низьких місцях — густі, буйні зарості вільхи, на горбовинах — могутні дуби, а поміж тими дубами пнувся всякий дрібний поріст — бур'ян та висока лісова трава.

Оподаль від річки, на піску, стояв мовчазний сосновий бір, і той бір, як високий мур, захищав та затуляв цей закуток від ворожого світу.

Спинилися втікачі біля самої води, на сухому твердому березі, на одному з тих горбів, що на них росли дуби. Над їхніми головами зводилося, як кучерява голова велетня, рясне гілля дуба, а внизу, під їхніми ногами, посплутувалися різні кущі — ліщина, терен, шипшина. Біля води гнулася лоза.

Тільки з одного боку був „просвіт" на недалеку галявину.Бувши добре притомлені, полягали втікачі на шорстку горбкову траву, полягали обличчями до води, що лисніла рівним вечеровим блиском.

Якийсь дивовижний птах, з великим дзьобом і рожевими грудьми, сів сміливо на найнижчу над їхніми головами гілку, загойдав її своєю вагою. Такі сміливі птахи могли бути тільки в відлюдній лісовій гущавині. І той птах глянув зблизька своїм круглим оком униз на незвичайних у цих нетрях істот — людей, наче вимовив: „Бач, де вони сердешні". Далі зробив, хитнувши хвостом, те, що йому треба було, крикнув лунко якимсь незнайомим лісовим криком та й полетів геть — через річку, понад зарічні дерева, високі осики, притемнені вечером. Полетів — не злякавшись людей, а так, видимо, було йому треба.

Вода відсвічувала вечірнє небо. Ближче, біля ніг наших утікачів, її затінювали дерева, і вона була сиза, як оливо, а далі буріла червонявим відлиском західньо-го схилу неба. Самого заходу сонця не видно було: його затуляли зарічні дерева. А над тими деревами жевріло вгорі у вечірній задумі декілька подовгастих хмаринок.

У лісі робилося дедалі тихіше. Густе комарине дзизчання, що стояло в повітрі, не порушувало тиші, а, навпаки, збільшувало її. Річка стишилася зовсім, ніби спинилася в течії, і тільки коли-не-коли пробігали по її рівній поверхні якісь ворушкі зморшки та ледве чутно булькала вода біля берега під кущами лози. Тим то не абияк стенулись обидва втікачі, коли близько несподівано скинулась із великим сплеском велика риба, мабуть, щука.

А після цього стало ще тихіше. Високо вгорі з свис-товим вимахом крил пролетіли над лісом дикі качки.

— Качки, — промовив тихо Василь, щоб хоч я-кимсь звуком людської мови прогнати важкий настрій.

Але Пилип Никифорович ніяк на це не озвався. Він, бачилось, утратив охоту говорити, — так його приголомшило те, що так несподівано скоїлось. Йому було сумно, що „повстання" почалося не так, як він собі уявляв. Він сподівався, що це буде всенародний, повний небаченої краси зрив, а він вестиме народ у бій так, як вели маси проводирі Великої французької революції чи Паризької комуни... Ну, а в їхнім теперішнім становищі ніякої такої краси, зрозуміла річ, не було. Навпаки, було щось жалюгідне...

Василь, перевернувшись на спину, дістав рукою гілку шипшини, зірвав і став жувати терпко-кислу, зовсім ще зелену ягоду.

Чи треба казати, що під цю хвилю бідолашний парубок думав не тільки про те, де їм ночувати, а й про те, що їм їсти ? В животі йому, справді, починало вже добре смоктати: що роби — не роби, а їсти треба.

Проте, знаючи, що на це ніякої ради тут покищо не може бути, він не відважувався знімати про їжу мови.

Поночіло. Тиша гускла й заливала все, заціплювала.

Коли це враз до напруженого слуху втікачів добувся виразний тріск сухого гілля — як від людської ходи. А саме ж цієї ходи вони, видима річ, найдужче й боялись!

До них щось ішло! Якась могутня сила підкинула обох на ноги -— переляк! сподівання всього найгіршого! Глянуть — аж справді: з „просвіту" до них іде, вилізши, мабуть, з кущів, якийсь чоловік. А в руках у того чоловіка якась палиця, наставлена вперед. Як ізмигну-ти оком — ще було досить видно, щоб роздивитись, обидва зрозуміли, що то: то була рушниця, взята на-поготову.

Василь (думка була, мабуть, тікати) кинувся на кущ терну, влип у нього і так стояв, а Пилип Никифорович якось механічно (бо ніякою свідомістю цього не пояснити) ступнув у воду — у взутті, у штанях — зайшов по коліна і теж спинився.