Краса, що не рятує - Павліна Пулу

– Як був здоровий, то покинув, а як помирати, то до моєї цицьки?

А Надька йшла на роботу і не розуміла своїх емоцій. Отже, Толічка її любив. І Гречка. І вона знову має двох півнів, які, можливо, за неї поб’ються. Уже оговтавшись, не може стримати усмішки – отже, знову два півні!

На роботі – постсвяткова вечірка. Фотографуються. Надька всміхається в об’єктив на всі зуби. Усмішка рветься з її рота потоком щастя.

Увечері розгортає книжку – Шекспір. Ромео, навіщо ти Ромео… Щось далеке і моторошне, щось таке, що хотілося б забути. Щось із потойбіччя…

Колись давно, коли люди любили воювати, коли чоловіки вбивали, щоб довести собі й іншим, що їхні ідеї найправильніші, коли вона ходила в польську школу і до них увірвалися зі зброєю прибічники якоїсь ідеї, уже й не пам’ятає якої, вона саме читала – Ромео, навіщо ти Ромео… Увірвалися до них у школу – сильні, брудні, з гострим запахом поту, з темним запахом смерті, і взялися всіх стріляти – щоб визволити від когось… коли Джульєтта чекала на Ромео у Вероні, у цьому чарівному місті спокус, дуелей і пристрастей, увірвалися до них чоловіки, брутальні, дикі, потворні й звабливі у своїй дикості, із запахом смерті. Вона пригадала той запах, гострий, різкий, холодний, він проникав їй у всі шпарки – на неї впало тіло товариша її дитинства Мар’янека, сина вчительки польської мови, і його запах розривав їй носа. Тоді вона вперше відчула цей твердий, холодний, солодкавий запах, який згодом став у її житті таким природнім і нормальним, що всіх людей вона вже поділяла на живих і на мертвих. Два види людей, які її оточували. Але тоді, коли вона пізнала цей запах уперше, то не витримала і голосно розревілась. І її почули. Якби вона промовчала, не розплакалася, то, може б, і не почули, а так – Ромео, навіщо ти Ромео – на неї дивилося знаряддя смерті, а вона дивилася на сильного великого чоловіка, відразливого і прекрасного у своїй всемогутності, у здатності вирішувати, кому в цьому світі жити, а кому – ні…

І тоді хтось інший гукнув – яка гарна дівчинка, не займай, підросте – повернемося, коханкою буде… Завбачливий який. Гарна дівчинка – підійшов ближче, щоб роздивитися. Провів пальцем по волоссю, по бровах, торкнувся до кінчика носа – красива. Дуже красива дівчинка.

– Доки ти, маленька, така гарна, доти й житимеш.

О, Ромео, навіщо ти Ромео… – читала, зціпивши зуби, Надька біля мертвого Мар’янека. Не плакала, щоб більше ніколи знаряддя вбивства не дивилося їй у вічі. Бо її ніхто не захищатиме.

Потім, уже в радянській вечірній школі, вона дізналася, що ніхто її тоді не захистив, бо всі чоловіки боролися за мир. Виявляється, це була велика війна за мир.

…Коли він приїхав удруге, шептуха була вже не така привітна. Її таки добряче дратували ці люди, які спершу докладали неймовірних зусиль, щоб зруйнувати своє життя, не вміли тримати на припоні ротів, ширінок і таємниць, а потім вирішували, що їм пороблено, і сунули до неї зі своїми бідами, вроками, ляльками вуду, зрадами – хай зцілює. Вона думала, що от збудує синові хату, а далі пішли вони всі…

– Амулета шукаєш? Краще сліди за собою замети, – мовила, хитро підморгуючи молодикові, який чомусь вирішив, що йому пороблено.

Щось у ньому було темне, непропорційне, фанатичне. І видався їй занадто гордим. Поводився так, наче вона його покоївка. Гроші на стіл кинув, чай із зілля погидував пити. А по амулети їздить. Совість, мабуть, малого замучила.

Він потім усю дорогу додому думав, що ж ця шептуха мала на думці? Сліди? Був один слід, один-однісінький. Але той слід навіть не знає, що він слід.

Амулет дала, та він знову не допоміг. Їде, а сам ні про що не може думати, крім рідкісних, таких коштовних усмішок, які йому іноді вдавалося розкрити на Ніниному обличчі – як мушлю з перлиною. Про її тіло, легке і невинно чарівливе, немов у дикої тваринки. Її випадкові дотики – м’які і пружні, мов у кицьки, – доводили до відчаю, йому до болю хотілося зловити на льоту пальці, недоглянуті, з нерівно підстриженими нігтями, і стиснути їх своїми. Пальці були худі, сухенькі, зі шкірою, яка щільно прилягала до суглобів і вкривалася поздовжніми тріщинками на пучках – від прання.

Іноді Ніна йому переповідала все, що робила за день. Його розчулювали ці розповіді. Він думав – у неї голос яблучний, свіжий, хрумкий, соковитий. Ловив її губи на півслові, і вони ще якийсь час договорювали в його роті, а коли відпускав, вона міцно стискала їх в якусь випадкову усмішку, щоб не заплакати від щастя.

Вона часом забувала вищипувати брови, і вони щільно зросталися на переніссі, тоді, навіть усміхаючись, вона нагадувала сердите щеня. Коли він загортав їй волосся назад, то бачив великі білі вуха і дуже-дуже білі вилиці. Вона заплющувалася, чорні потічки вій спадали на щоки, іноді сідала біля його ніг, клала голову йому на коліна і замовкала.

Йому здавалося, що це кохання прослизнуло, наче глист у його організм, і тепер пожирає зсередини. Він страждав, бо розумів – ніколи не зможе такий перспективний хлопець, як він, бути цілком щасливий із цією селючкою. І водночас вона була єдина, з ким він таки почувався щасливим. Йому бракувало простору для планів та мрій, проте ця свавільна непередбачувана відьма – любов, цей підшкірний диявол, потребував торкатися до Ніниних білих вилиць і пожадливо їсти надкушене нею яблуко, і цілувати її шарф, що пахнув кремом і кров’ю, яка іноді текла в неї з носа, і світлим пухом волосся, що тоненькою зворушливою ниточкою приклеїлося до наелектризованої вовни.

Амулет не допомагав.

– І чого це він не допомагає? – дивувалася бабуся. – Може, ти щось не так зробив? Але знаєш, у Житомирській області, недалеко від Чорнобиля, живе якась спадкова віщунка. Їдьмо, може, вона допоможе. Бо чари, як бачиш, сильні, у твоєї відьми…

Через хвилину Гречка питиме в неї чай. Боже, у неї знову двоє півників. Як у найкращі часи. Вона досі гарна, а врода захистить. Врода – запорука безпеки. Врода захистить від наклепів Ганни