Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Толічка досі спить. Вона прибирає кімнату, але щось із нею не так. Щось наче не зовсім їй добре. Спиною рояться мурашки чи то холоду, чи то гарячки.
Вона зашпилила кількома гренадлями гладенько зачесане на потилицю волосся, вмоченими у вологу пудру та в одеколон пальцями протерла щоки і глибоко вдихнула вітер із відчиненого вікна. Це був вітер змін. Якесь коліщатко в її налагодженому побуті мало зламатись. Їй подобалася ця перспектива. Авантюрно і загадково Надька підперла груди, поклацала суглобами по шклу і закусила з нетерплячки губу – коли, ну коли ж!
Білими пульсаціями завірюхи, полуничним варенням на плястеркові сирної булки, зміни, здавалося, затамували останній подих перед стрибком.
Толічка потягується в ліжку, розплющує очі й шепоче:
– Здається, вік не лишив на тобі жодного сліду.
– А на тобі, здається, лишив. І не один.
Вона сама собі боїться зізнатися, що досі його любить. Навіть старого. Їй тоді здалося, що зміни принесуть щастя.
Анка тоді була молодою вчителькою англійської мови з гарною дикцією і зубами, з довгим вузьким личком, яке нагадувало формою вушко голки, і так само, як ніколи не помічають вушка голки, так ніхто не помічав її обличчя. Воно губилося серед кетягів рудого від природи, добряче підпаленого хімією волосся та яскравих суконь, що виразно підкреслювали пласкі груди, тонесеньку талію і широкі стегна. Обличчя зникало у вихорі п’яних сліз Надьчиних балачок, бо від її сліз п’яніли і верзли бозна-що всі – піднесені, радісні. Наче щось от-от станеться.
Якось Анчине личко помітив був високий американець Віллі – спершу в колонці шлюбних оголошень, потім на фотографіях, які вона йому надсилала в страшенно дорогих американських конвертах, мріючи про чоловіка-іноземця. Урешті Віллі дістав нагоду роздивитись її вузьке, схоже на вушко голки, обличчя, зустрівшись у київському аеропорту; роздивитись і (як вона про це мріяла!) закохатися.
І от саме завдяки Надьчиним сльозам Анка проміняла свого високого американця, який зауважив її личко, на маленького і худющого букініста Зеника, який зауважив її вік і великі пишні стегна.
Букініст любив випити коньяку, напарфумитися гостро та п’янко, вбратися в чорну шовкову сорочку і прогулюватися вулицями, почепивши на руку барсетку. При цьому букініст Зеник голосно прицмокував услід юним дівчатам. Він був паном років під сорок і вдень почувався на вулицях ласолюбцем і фатальним звабником. Але вночі – самотнім хробачком, і боявся, що жодна жінка ніколи не лежатиме поруч із ним більше, ніж одну ніч. Він боявся, що помре від раку легень самотнім парубком, і його смерті ніхто не помітить. Тому коли в той вечір він довідався, що Анка збирається заміж за американця, букініст Зеник опинився поруч із нею на дивані, і під дією Надьчиних чарівних сліз, які накрапали в збиті вершки з чорносливом, вони зізналися одне одному в своїх страхах, і вийшовши з квартири пізніше за всіх, вмостилися на сходах і поцілувалися.
І коли вони ще сиділи на сходах, Анатолій Лук’янович вивів скоцюрблену від болю Надьку з під’їзду і гукнув їм:
– Ловіть таксі.
– Що сталося, що сталося? – крутилася Анка навколо Надьки.
– Здається, отруїлася, – прошепотіла Надька і виблювала на сніг.
– Господи, Господи… – пищала перелякана Анка.
– Хіба ти миша, щоб пищати? – запитувала Надька, скрутившись на лавці.
Нарешті приїхало таксі. І сідаючи в нього, вона думала – через годинку повернуся здоровою. Через годинку. Вони їхали нічним містом. Біля «Антуанетти» тримався за напівголу повію п’яний Боберко – повернення Надьчиного чоловіка його підкосило, і він вирішив брати від життя все, що зможе. Анка показала на нього пальцем:
– Дивіться, як бідолашненький за вами страждає.
– Хороша повія, – зі знанням справи зауважив Зеник.
– Яка я? Не сильно страшна? – поцікавилася Надька.
«Вона геть утратила форму, – подумав Толічка, – мабуть, їй справді дуже погано». І притиснув Надьку, скручену від болю в животі, до свого плеча.
Так вони відвезли її в лікарню. Усі думали – це наслідок застілля, гостро приправленого аджикою та пекучими соусами.
І справді, на ранок їй покращало. Але Надька почувалася такою розбитою, як тротуар під її будинком. Ледь піднявшись із ліжка і сяк-так пообідавши гречкою і ріденьким лікарняним чаєм, вона пішла на обстеження, розпочавши таким чином свій найважчий у житті період – період встановлення діагнозу. Це був час, коли вона з прихворілої на кілька днів жінки, яка, випивши кілька пакетиків проносного, знову стане гарною, енергійною і мріятиме про хрумку, добре пропечену шкірочку фаршированої яблуками курки, перетворилася на спітніле бабище з синьо-бузковою горою нутрощів, вилущених під час операції на поверхню з-під драглистої шкіри.
Надька почувалася вагітною. І дарма, що уявне дитя ніколи не стане людиною, і що замість смачної вітамінно-молочної суміші воно пожирає Надьку. Вона відчувала власну пухлину як дитя, їй навіть здавалось, якщо прикласти до грудей руку, то можна відчути, як ростуть довгими білими хвостиками метастази.
У її кишківнику росла пухлина. Перш ніж її видаляти, Надьці дали час подумати, адже ніхто не давав жодних гарантій на успіх.
Надька опинилася на роздоріжжі. Вона могла прийти додому, скласти в невеличку валізку кілька халатів, мило, рушник та нові світло-рожеві капці з білими пухнастими помпонами на носиках і повернутися в лікарню, щоб, можливо, більше ніколи з неї не вийти. А могла померти вдома, болісно і важко. Лікарі, розв’язуючи складну задачу людського організму, відвели їй на життя чотири місяці.
Одне вона знала напевне – Толічці біля неї більше не місце. Від таких болячок не гарнішають, а бачити, як він спершу навідуватиметься до неї з увічливості і з огидою цілуватиме в щічку, гарячково шукаючи приводу, щоб утекти, вона не хоче. А може, він просто зникне – ще раз, і більше ніколи не повернеться, бо стільки на світі чоловіків кидають своїх хворих дружин, навіть тих, яких завжди любили і поруч з якими прожили вік. То що вже казати про нього – нагулявся, постарів, повернувся і знову втече, варто їй стати немічною і нещасною.
Надька не могла дозволити одному чоловікові покинути її двічі. Тому коли у
