Краса, що не рятує - Павліна Пулу
У Надьки було повнісінько мрій. На антресолях лежало чимало вирізок зі старих газет із кулінарними рецептами. У передпокої стояла купа капців усіх розмірів для гостей. Надька готувала багато їжі, а потім годувала бездомних котів і собак, доки місцеві гицлі не встигали їх виловити. Вона скликала котів біля смітника, вихопившись із хати з напіввідкритими грудьми і оголеними почуттями самотньої жінки, в якої відібрано єдине, за що вона могла себе любити.
Надька знала все, що потрібно було знати щасливій жінці, але щасливою бувала дуже рідко. Геть рідко. Ненароком. Коли приїздила в гості до Макарчука і, напившись коньяку та кави з молоком, співала протяжних пісень своєї сибірської напівголодної молодості.
– У мене були валянки і усмішка, біліша за сибірський сніг, – розповідала Надька. – У мене були нейлонові колготки, які примерзали до ніг.
Зараз Надька мала купу нейлонових колготок багатьох кольорів, які вона скуповувала багато років – контрабандних і вітчизняних – про запас. Колготки були різних відтінків, струмовито-ніжні. Зі стрілкою.
– Колись на Сибіру про такі колготки я могла лише мріяти, – казала вона.
Колготки були її єдиною справдженою мрією. На решту мрій їй забракло сміливості.
Надька таємно і боязко мріяла про колишнього чоловіка. Після коньяку та кави з молоком ця мрія іноді проступала – словом, тонким, як шпага, впиралася співрозмовникові в груди і зникала за потоком спогадів та інших думок, щоб приховати ту, попередню, відверту, мов душа. А ще Надька мріяла поїхати у Верону. Іноді їй снилося, що вона вже там, де живуть чудо-лікарі, які можуть воскресити таточка-матінку. Звісно, вона їх вигадала, тих чудо-лікарів, але ні з чим люди не прощаються так важко, як із вигадками свого дитинства. Іноді вона розповідала про ці сни сусідкам – тим, які пліткували в неї за спиною, – млосно вихопившись із своєї заспаної старості з напіввідкритими грудьми і з оголеними мріями.
Але найдужче Надька мріяла про ще одну молодість. Бо її попередня – лежала на антресолях разом зі старими газетами і вирізками з журналу «Радянська жінка». Але Надька не могла з цим змиритись, і щоразу витягала цю молодість і прикладала до себе, смакуючи годинкою безтурботності та щастя.
Чай, молодість, варення, тістечка, фрукти, врода, підправлена за допомогою сметанкової маски, косметики і білизни. Все було готове до приходу Гречки.
Він прийшов такий свіжий, як солодкий, щойно наточений з берези, сік, подумалося Надьці спершу, але потім раптом зауважила – ні, щось не те. Опускав очі, уникав її погляду. Не зачинив за собою дверей – забув. Не роззувся, похапцем привітавшись, потягнув її в кімнату до ліжка. Встигла було подумати – невже сексу хоче, малолітній збоченець? Аж раптом на її обличчі опинилася подушка. Подушка закрила їй рот, ніс, одне око, друге дивилося запитально на Гречку. «Жартуєш?» – казало здивоване око. «Жартує, мабуть, малий», – думала Надька, але дихати ставало важче. Спробувала рукою відіпхнути його руку, але він коліном притиснув її зап’ясток до ліжка. Притиснув міцно – не поворухнутися. Спробувала відіпхнути його своїми коліньми – не може, повітря бракує, задихається, ледь жива… Майнула думка – не можна високо підіймати коліна, у неї стегна негарні.
І перш ніж зомліти від нестачі кисню, побачила Толіччине обличчя.
Він несміливо зайшов у відчинені двері, у руці – коробка цукерок, на голові – хутряна шапка, черевики в снігу. Зазирнув, аж бачить – душить хтось Надьку. Кинувся рятувати. Толічка проти Гречки – маленький опецькуватий бурундучок, старий і лисий проти молодого лютого пса. Але бурундук напав несподівано, зі спини, тому Гречка відпустив руки. І Надька вдихнула повітря – ще жива. Жива… Відкинула вбік подушку, вислизнула з рук, забилася в куток – жива… Похитала головою, порозтирала кінчики пальців, щоб кров краще циркулювала. Сіла. Дихає. Боже, цей юний милий хлопчина, якого вона колись так необачно врятувала, хотів її задушити! Ця думка боляче вдарила їй у голову. Гепнуло під дихало її самолюбство – отже, не закохався він у неї, красуню, а використав. Пантофлі, фальшиве алібі, машина, яка мало її не переїхала… Отже, він таки винен у вбивстві того чоловіка, а вона – просто знаряддя!
А потім зненацька усвідомила – її вперше в житті врятували, захистили, і просто перед нею на килимі б’ються два півні. За неї! Толічка, спокійний урівноважений старий Толічка її врятував! «Хто б міг подумати», – намагалася зіронізувати про себе Надька, але не вийшло. Бо вона раптом відчула глибоку втому. Болів хребет, свербіло в носі. Розщібнула верхнього ґудзика на кофтинці. Втомилася. У вікні оранжево світило сонце, збираючись за небокрай. Сяяли кришталеві фужери в серванті. На підлозі сопіли двоє чоловіків, а вона була в безпеці. Цілком і повністю. Толічка про все подбає. Надька відчула, як у неї мліють зап’ястки, робляться ватяними руки. Солодко розслабилося тіло. Невже в її житті з’явився хтось, хто зможе врятувати, не вірилося Надьці. Невже все так просто – просто жити і знати, що хтось прийде на допомогу, якщо ти раптом втратиш контроль над ситуацією?
Гречка лежав підім’ятий на килимі, зверху на ньому – лисий старий Толічка. «Півні, справжнісінькі півні», – думала Надька. Біля ліжка – розпанахана коробка цукерок. Оранжеве сонце проривалося крізь білі фіранки і лягало на килим – оранжевий з осінніми листочками. Надька скрутилася серед подушок і здивувалася – що це за вода на моєму обличчі розмиває пудру? Що за неподобство? Але клубок, що зазвичай збирався в горлі, коли їй було важко, раптом став розсмоктуватися. Зазвичай вона той клубок ковтала і заливалася дзвінким сміхом або азартно вибухала фліртом, або підходила до якогось чоловіка впритул і підводила на нього великі сірі втомлені очі. Іноді допомагало. Але тут він, наче сам собою, почав розсмоктуватися. «Це я що, на Ніагарський водоспад перетворююся?» – думала Надька, але їй уже було все одно. Накрилася ковдрою і солодко схлипувала в подушку. Солодко-солодко. Толічка про все подбає, а вона тим часом поспить.
За неї вперше билися півні.
Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі
