Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.
– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.
– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?
– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.
– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?
– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?
Гречка дивився на жінку – знає вона щось про нього чи це випадково?
– Можливо, – відповів обережно, щоб не видати себе.
– Ну що ж, упокійся з миром, – знову сумно усміхнулася віщунка.
Відсунула з вуха хустку і пошкреблася в ньому мізинцем. «Яка гидота», – подумав. А вона аж замружилася від насолоди з фалангою мізинця у вусі. Гречка тим часом зауважив, яка в цієї жінки розкішна шкіра. Гладесенька, такого чистого, золотисто-порцелянового відтінку, що хотілось нахилитись і помацати, аби переконатися, що вона справжня. Цю шкіру нітрохи не псували зморшки. Вони невимушеними рисочками трохи підкреслювали очі і гарно оздоблювали недовгу шию.
– Як мені її позбутися, цієї мани? – запитав Гречка.
– Кого позбутися? Ти ж щойно виніс собі смертний вирок. Смертникам уже ніхто не заважає.
– Мені потрібен амулет, який захистить мене від злих заздрісних людей, – намагався Гречка скерувати розмову в правильне русло.
– Мені теж.
Пройшла повз нього, сперла на стіну лопату, якою відкидала сніг, похукала на руки. «Біднота, – подумав. – Треба їй заплатити щось, бо зогниє в цій дірі». Але вона вже була в хаті. Хлопець хотів піти за нею, але жінка замкнула за собою двері. Він походив навколо хати, пообшкрібав пальцем з одвірка стару вибляклу олійну фарбу – голуба чи сіра, так і не розібрав. Погукав, постукав у вікна – глуха тиша. Ні звуку. Навіть засумнівався, чи справді бачив ту жінку. Може, привиділось?
«Ніяка вона не віщунка, – вирішив Гречка, – шарлатанка. Бо якщо їй теж потрібен амулет, то хто вона, як не самозванка? І що вона таке молола? З чого б це йому, молодому, гарному, перспективному хлопцеві себе вбивати?»
Тепер у нього два сліди. Дві ноги і два сліди.
Хтось, хто ніколи не забуде…Це темне золото ночі, сни розмірені, розкриті, як серце під натиском ніжності, як розслаблена тепла долоня, що хоче торкатися… Ця мжичка холодного пуху, пір’я, що його погубила велика біла гуска – зима… Це темне золото ночі, самоцвіти щастя – несподіваного на старість, нежданого, яке так стрімко впало і перехопило подих… Це темне золото ночі…
Хтось, кого можна не забувати, не втрачати і не втікати від нього. Лише розслаблено торкатися – як балерина торкається до підлоги кінчиками пуантів, легко й швидко, аж поки танець не закінчився, поки триває життя.
Хтось, хто ніколи не забуде тебе… Навіть якщо старість витопче стежки на твоїй голові, викопає рови на обличчі… Навіть якщо старість…
Від його рук здригалося Надьчине серце. Він був старший за Надьку на десять років і вмів красиво засмагати. Одного разу він переїхав із Москви у маленьке провінційне містечко, де вона після розлучення годувала помийних котів, запиваючи самотність щоденним келихом вина. Він до неї повернувся. Він її врятував. Лежав тепер поруч, у теплій темряві щастя, а навколо ніч, блискуча і морозяна.
Він постарів, вона теж. Але чомусь не соромилася своєї старості, бо знала – Толічка зможе полюбити її старість. Він любитиме складки на її животі з візерунком у червоні реберця – сліди від тугого широкого гумового паска, яким вона обперізувалася під одягом. Він любитиме її груди, що парилися під сподом, і вона мала один секрет – пересипала їх дитячою присипкою, бо такі важкі відвислі спітнілі міхи не просто подразнювали шкіру – вона колись у лікарні два тижні пролежала з виразками. Він любитиме її набухлі судини на литках і венозну сітку на стегнах, цю синю старечу потворність, яку Надька ненавиділа більше за решту ознак розкладу, які щодня бачила в дзеркалі й ретельно намагалася замаскувати, зібрати свою вроду знову до купи, як пазл, а цей пазл щоразу ставав дедалі складніший і складніший.
У цьому темному золоті ночі він полюбить її дужче, ніж колись давно-давно, коли її врода сяяла діамантом, і Надька – о, свята простота! – вважала, що вона і справді діамант, коштовність, за яку й життя не гріх віддати. І навіть була переконана, що один чоловік таки віддав був своє життя, щоб заволодіти Надькою. Вона думала – це доктор Бау. Аж поки не знайшла в збірці сонетів Шекспіра старих вижовклих листів і фотографій, що їх він отримував від жінки на ім’я Анна, – на гірчичній фотографії вона, як дві краплі води схожа на Надьку… Біженка, російська аристократка Анна… Тоді Надька відчула себе ошуканою – отже, вона, Верона, була лише дзеркальним відображенням чиєїсь любові? Отже, світ не крутився навколо неї?
Вона пам’ятає той прикрий осінній час – щойно отримала свою малосімейку, сиділа в порожній хаті та розбирала посилку. І от – удар по її самолюбству – доктор Бау всі ті роки мовчазної відданості, цілуючи її біля свого старого чорного буфета, який важив із тонну і був заселений рудими тарганами, лікуючи її від травми, доплачуючи за одяг, цілував насправді Анну, лікував Анну, одяг купував – Анні…
Але зараз, у цьому темному золоті ночі – тільки Надька і чоловік її життя…
Надька прокинулася пізно. З її мокрого носа крапають сльози. Вони сповзають із товстих слізниць, а під нижньою повікою опиняються на роздоріжжі. Доки вона лежить горілиць, вони обтікають вилиці й осідають за вухами, тому її волосся за вухами вологе і масне.
