Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Господаря Ніка ніколи не бачила. Іноді крізь вранішній сон чула, як біля «воронячого гнізда» щось застуджено чмихає і гарчить, але, поки вона вставала і підходила до вікна, синя автівка, помережана іржею, така ж стара, як і будиночок, уже перевальцем, обминаючи вибоїни, від’їжджала від воріт. Поверталася вона пізно ввечері. Мабуть, власникові цього автомобільного дива з минулої епохи доводилося дуже багато працювати, щоб прогодувати своє горласте сімейство. Але на вигляді дворика його заробітки не позначалися: ті ж тьмяні, як у сільській хаті, вікна, той же сірий із зеленими розводами моху дах, той же покоцаний і місцями вилущений асфальт перед порогом.
Два роки тому, восени, вся родина раптом зібралася, всілася аж на три таксівки і зникла. «Ніби у вирій полетіли», – подумала тоді Ніка. Але з вирію навесні повертаються, а дивне сімейство так і не повернулося. За рік на дворику з’явилися двоє чоловіків. Вони привезли купу всілякого залізяччя, бетонні плити, пісок і цемент, встановили бетономішалку, протягнули від будиночка електрошнур і взялися до спорудження навколо подвір’я муру. Після закінчення цієї роботи у високій, вищій від людського зросту, мурованій стіні залишилося дві пройми, у яких невдовзі зблиснули чорним металом ворота і хвіртка.
Від сусідських очей із навколишніх приватних садиб «вороняче гніздо» тепер було надійно заховане. Але з сьомого поверху воно і далі залишалося як на долоні. Ніка бачила, як заростає густим споришем дворик, як весною на зеленому трав’яному килимі з’являються жовті кружальця кульбаб, як восени під яблунями згнивають нікому не потрібні яблука, як попід ворітьми пролазить сіра кицька, як вона кожного ранку намотує три кола навколо будиночка, ніби здійснює якийсь таємничий ритуал.
Ніка також пробереться. Звісно ж, не попід, а понад хвірткою. Це запросто. А от відчинити двері до оселі – складніше. Але вона не раз спостерігала, як залазить до хати кицька. Видирається на яблуню, тоді, як акробатка, шпацирує гілкою до причілкових дверей на горище. З горища, вочевидь, є двері до коридору. Мусять бути. А пізніше Ніка роздобуде ключі і від хвіртки, і від вхідних дверей – це не проблема. Отож, треба тільки дочекатися вечора, щоб ніхто з вікон дев’ятиповерхівки не побачив її вторгнення на чужу територію.
Застоялий запах – цвіль, старі шпалери, відсиріла штукатурка, мишачий послід – різко вдарив у ніздрі. Ніку знудило. Кинулась до кімнати, розміщеної з протилежного від дев’ятиповерхівки боку, відчинила навстіж вікно, перехилилася у дворик. Коли віддихалася, взялася обстежувати будинок. Меблі на місці. Та вони такі, що їх би й задарма ніхто не взяв: у кімнатах металеві ліжка з прогнутими панцирними сітками і подряпані фанерні шафи для одягу, на кухні довгий стіл зі струганих дощок і кілька стільців без спинок. На покуті – образок із зображенням Богоматері з дитям-Ісусом, затягнутий густою павутиною й обрамлений посірілим від пилюки рушником. Недаремно, мабуть, полетіли в інші краї маленькі «вороненята». Вжахнулася від самої думки, що їй, хай і тимчасово, доведеться жити в такому злиденному помешканні.
«Ясновельможна панно Вероніко! А хіба тебе хтось запрошував сюди? Чи на шнурку тягнув? Ти можеш перебратися у новесенький двоповерховий котедж громадянина митника, що он за якихось п’ятдесят метрів звідси. Він такий гарний, такий кольоровий, що аж-аж! А в ньому і плазмовий телевізор, і джакузі, і винний погріб, і гараж з трьома автівками. Ах, тебе туди також не запрошували? Хм…Тоді вибирай, куди тебе не запрошували більше!» Ех!..
Води немає – кран сердито забурчав, як старезний дід, але навіть не плюнув у круглу раковину. Зате є електрика – це великий плюс. Втім – ха-ха! – єдина лампочка, що залишилася у засидженій мухами допотопній люстрі, підморгнула і за кілька хвилин згасла. За час того блимання Ніка встигла помітити в кутку за ліжком маленький нічник у вигляді японського ліхтарика. Мабуть, його закинуло туди одне з непосидючих вороненят. Отож, хай буде світло!
Лягла не роздягаючись. Тільки заплющила очі, а перед нею знову той, з чорною барсеткою на зап’ястку. Підштовхує до балкона, щоб скинути на землю. А земля ледь видніється, вона так далеко, ніби квартира не на сьомому, а принаймні на сто сьомому поверсі. Барбі визирає з-за спини чоловіка і весело сміється. Чого їй так смішно?
У кімнаті – затхлість і літня задуха, а їй раптом стало холодно. Тіло, згорнуте калачиком на панцирній сітці чужого ліжка, ніби також чуже. Ніка встала, проковтнула «коліщатко». Стала легкою, майже невагомою, ніби розчинилася у повітрі, з голови повтікали всі думки, забулося пережите за цей божевільний день. «Все фігня, і всі фігня, а життя коротке», – повторила кілька разів улюблену Лідчину фразу і провалилася в сон.
Прокинулася від настирних доторків проміння. Крізь повіки відчула, що дивиться на неї не тільки сонце – хтось гіпнотизує її поглядом. Кицька! Та сама димчасто-сіра мандрівниця, яка, сама того не відаючи, показала їй шлях до кімнати. Худюща, із запалими боками, впірила в Ніку жовто-зелені очиська й не зводить, ніби справді проводить сеанс телепатії.
– Ну чого ти, Димко? Хіба тобі місця мало? – Ніка хотіла погладити вологі від роси і прилиплі до спини ворсини, але кицька скочила з підвіконня на підлогу і всілася у кутку, на маленькому вилинялому ходнику, сплетеному з кольорових смужок тканини.
Ніка дістала з наплічника пиріжок з лівером, який купила вчора, але так і забула з’їсти, розламала на шматочки й підсунула до кицьки. Та голосно фиркнула і вискочила у вікно.
– Не довіряєш людям? І правильно робиш, – зітхнула Ніка. – Ти, значить, мудра. А от я, дурепа, ніяк не можу відучити себе від цієї шкідливої звички.
Але кицька, як з’ясувалося, була не набагато мудріша від Ніки. За якийсь час вона з’явилася на підвіконні з котеням у зубах – ще сліпе, воно ледь-ледь подавало писклявий голосок. Кицька зіскочила на підлогу, поклала кошеня на ходник у кутку і знову шуганула з кімнати. Коли принесла останнє, четверте, взялася
