Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

І все ж вона мала переваги перед тими, хто до самого випускного залишався у сиротинці. Вона мала одинадцять чудових років! Одинадцять літ, подарованих зовсім чужою жінкою, яка любила її, як рідну. Любила просто так.

Дякую вам, свята Натулечко! Дякую за все-все – за казки і книжки, за компреси і бульйон у дитбудинку, за свою, хоч і тимчасову, але таки свою дому, яку ви мені подарували, за домашній затишок, за маму Регіну, якої без вас також не було б. Якби Регіна не поїхала, вона б щось придумала. Вона обов’язково щось би придумала. Якби Ната Улянівна була жива, все було б зовсім інакше… Але й вона, Ніка, вже не дитина – пора самій дати собі раду.

Звідки взявся цей родич? Де він був, коли Натуля помирала? І чи є він взагалі на білому світі? Чи не вигадав його отой з барсеткою?

Якраз на межі літа й осені 1939-го, на світанку першого вересня, Польща прокинулася від жаху. Сонячна барва ще не встигла торкнутися землі, як на неї навхрест упала чорна. Війська Рейху почали повномасштабний наступ по всій лінії польсько-німецького кордону протяжністю понад тисяча шістсот кілометрів.

За якихось три тижні 19-й моторизований корпус генерал-полковника Гейнца Гудеріана нестримно прокотився вздовж усієї території Другої Речі Посполитої – від західних до східних рубежів. Уже десятого-одинадцятого вересня перші німецькі бомби впали на Луцьк, скоєно було також нальоти на Ковель і Володимир-Волинський. Щоправда, на «всходних кресах»[27] Речі нападники не проявляли особливого завзяття і жорстокості, якими позначиться пізніше, майже через два роки, їхній кривавий шлях на цих же теренах. Вони поспішно робили марш-кидок, який мав продемонструвати міць нацистської армії і стати провісником майбутнього затяжного наступу. Таку тактику диктував договір між керівництвом СРСР та Німеччини, так званий пакт Молотова – Ріббентропа, підписаний у серпні, всього-на-всього за тиждень до нападу. Він передбачав нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею і давав можливість СРСР повернути території, втрачені Росією в Першій світовій війні та після підписання Ризького договору 1921 року.

Отож, бліцкриг «Гейнца-урагана» завершився у Бресті, де відбувся імпровізований спільний парад німецьких і радянських військ. На ньому Гудеріан офіційно передав місто 29-й танковій бригаді Червоної армії, а тоді розвернувся і так само стрімко покотився назад, за Буг. Щойно етнічні українські землі залишило німецьке військо, на них прийшло радянське.

Демаркаційна лінія між Польщею і СРСР, що простягнулася по Західному Бугу, розділила і Тадея Мандрику та Левка Ярича. Мандрика залишився у Польщі, де вже набирала страшних обертів світова війна. Левко вирушив до Старолісів, які тепер належали до радянської України. Вони не знали, чи зустрінуться ще колись, а якщо зустрінуться, то де і за яких обставин.

Левко добирався від Бугу пішки, дорогою затримувався у селах. Точніше, затримували його самі мешканці сіл. Після осінньо-польових робіт у костоправів зазвичай додається клопотів. Тижнями зігнуті у три погибелі над урожаєм, який треба хутко зібрати, викопати, вихопити із землі, повантажити на фурманки і заховати до настання холодів, селяни саме цієї пори найчастіше скаржаться на нестерпний біль у попереку, на невралгії й запалення м’язів, вивихнуті суглоби і розтягнуті сухожилля, травмовані ступні й руки. Така біда спіткала і чоловіка, до якого Левко попросився на нічліг. Метрів два на зріст, плечистий, із широкими, як лопати, твердими чорними долонями, він лежав на дерев’яному лежаку, розпластаний і безпомічний, як немовля. Стогнав при кожному порухові й голосно проклинав отой лантух з бульбою, через який, мабуть, щось надірвалося у хребті. Жінка спробувала розтерти «стріляючий» поперек перваком, прикласти компрес, але тільки торкнулася спини, як чоловік засичав від болю і прогнав її геть.

Левко вагався: зізнаватися чи ні? Зрештою, досі він займався тільки дітьми. Мандрика казав, що у нього дуже чутливі і делікатні долоні, на них шкіра, як у дітвака, тож сам пан Бог велів йому лікувати малих. А тут такий огрядний огир і Мандрики поруч нема. Але ж як людина мучиться!

– Я трохи знаюся на цьому. Може, дозволите допомогти?

Чоловік недовірливо зиркнув на його руки.

– Хм… А ти часом того… не бре’?

– З якого дива? – стенув плечима Левко. – Та й ночуватиму ж у вас.

– Отож-бо! Дивись мені: зробиш гірше – виштовхаю з хати, прожену в глуху ніч, ще й услід собаку з прив’язі спущу!

«Еге ж, виштовхаєш, спустиш… Ти й до порога вже не дійдеш, не те що до собачої буди», – подумав Левко і взявся розминати долоні.

Наступного ранку біля хати вишнурувалася черга з трьох болящих та їхнього сімейного супроводу. Виявилося, господиня встигла похвалитися сусідці незвичайним перехожим, якого, певно, сам Бог послав до них проти ночі, щоб врятувати її чоловіка. «Змилосердився Бозюня над Прокопом, не допустив, щоб мій воропаха мучився ціліську ніч».

Сусідка зразу ж метнулася на другий край села, до родички, яка перед тим вивихнула ногу. Дорогою бабське радіо підхопило новину і понесло далі.

Звістка про Левків дар летіла поперед нього. «Такий ставний та славний, як молоденький дубочок у лісі, такий прикидливий та візігорний, говорить, як пан, і на вид – хоч з лиця воду пий… Руки не такі, як у всіх… А які? Ото треба бачити. Але які дива він