Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Люди приїжджали на фурманках, запрошували його до себе, возили на інші села. Він уперше залишався з хворими сам на сам, без Тадея Мандрики, без його порад і підказок. Спочатку страшенно хвилювався. Так переживав, що аж голос йому віднімало. А потім неабияк запишався, що витримав іспит, що його тепер також називають паном дохтуром.
Додому втрапив аж на останньому тижні жовтня. Село зустріло його осінніми димами – на запораних городах уже спалювали сухе гудиння та бур’яни. Крізь цей знайомий з дитинства дражливо-солодкуватий запах пробивався інший, їдкий, задушливий і тривожний – так горять обійстя.
Левкове серце стиснулося від недоброго передчуття. Та коли крізь осінній багрянець саду блакитно сяйнули вікна батьківської хати, зітхнув полегшено. Подвір’я густо заросло споришем, на дверях висів замок – явна ознака того, що господаря або давно немає вдома, або ж він відлучився десь далеко. У селі ніхто ніколи не замикав дверей – зазвичай про те, що в хаті нікого немає, засвідчувала клямка, накинута на скобу, в яку інколи чисто символічно просовували тоненький прутик. А тут – замок. Справа, значить, серйозна. Куди ж це запропастився старий Черкас?
Левко підняв перекинутого догори дном старого баняка, що завжди стояв за клунею і здавна був за схованку, – ключ від навісного замка на місці.
Відчинив хату: на столі вже чималенький шар пилюки, на нижній полиці мисника, де зазвичай клали хліб про запас, – жодного буханця.
Зайшов до сусідів. Баба Якилина аж руками сплеснула.
– А бодай тобі, Левцю! Як то так, що ти ніц не відаєш? Вженився твій тато. От! Та їй-бо, правду кажу. Стіко молодих років ні про кого й думати не хотів, все за Оляною, мамою твею, тужив. А як літа скрутили… Ой-йо-йой, тєжко, Левцю, чоловікові самому на старості. Але та женячка – то, мо’, не стіко його здерубок[29], як наше з Настею Пилиповою жвандіння[30]. Ми давно нараяли йому Катерину Грабариху. Він сперш і слухати не хотів, махне рукою і навтікача од нас, але ми говорили й говорили, сабанили й сабанили, поки він таки здався. Катерина трохи пампуха і верескуха, але в неї завше і наварено, і напарено, і попорано, і попрано, і до роботи на полі вона гарєча. І на Сянька давно надію мала. А то ми не бачили, як вона бігала до вас та на твого тата очима стріляла… А що Сянько? Уже не зух, як колись, – підтоптаний, бідою битий. Вдвох воно якось легше старість перейти. Хіба не так? А ти ж, Левку, назовсім додому чи як?
– Мо’, й назовсім.
Махнув головою і пішов навпрошки, через городи, до обійстя Грабарихи. Тато ніби скинув із себе кілька літ – побритий, лице округлилося, сорочка чиста. І головне – тверезий, хоч очі такі ж сумні, як і були. Ніколи вже, мабуть, не позбудеться він того смутку, який оселився в ньому після маминої смерті.
– Нове життя настало, – ніби й похвалився, але якось так невпевнено, запитально. Мовляв: а ти, сину, як ставишся до цього нового життя?
Левко подумав, що він про себе, про свій новий, сімейний, статус. Але тато заговорив про інше.
– Поляки пішли, то й хай ідуть. Я за ними не шкодую. Та й ніхто у селі не шкодує. А чого б мали шкодувати? Була гміна, теперка сільрада. І школа буде наша, мужицька, а не польська, і землю бідовим симням обіцяють. Кажуть, все буде по правді, все порівну. Та й Україна у нас нарешті, а не Річ Посполита. Тіко ж… От скажи мені, Левку, тебе ж твій пан дохтур багацько чому научив, скажи: якщо вони там, на совітській стороні, так по правді жили, то чого в них отой страшний голод був? Що ж то за хазяї такі, що людей прогодувати не могли? Га? А земля ж там, кажуть, така, як масло, – хоч на хліб намащуй. То не наші суглинки та піщаники. От хоч трісни – не можу я цього второпати. Побачимо, побачимо, яким воно буде, це нове життя…
А що ти вернувся, Левку, то вельми добре. Село наше знов збідніло на чоловіцтво. Кого у військо польське мобілізували, як тіко німці на Польщу напали. Кого вже ці, що прийшли, забрали. Ні, не у військо, а так, невідь-куди. Юстин Савош, Дем’ян Ткачук, Савка Хомицький… Хазяї, не з лопуцька роблені… А їх до тюрми. За що? А рогатий їх знає, за що. Найбільше Юстина жаль. Ми ж із ним росли разом, гусей і корів пасли. Славний хлопака був, сердечний. Але він ще політком вдарився у політику.
Виступав проти того, щоб поляки нам свою мову і віру нав’язували. Правильно виступав. За те й у «Березу Картузьку» запроторили. Але така от оказія вийшла: тіко випустили його поляки з того табору, і зразу ж совіти забрали. Поляки забороняли співати «Ще не вмерла України і сила, і воля…», то Юстин теперка, тіко в село вступив, заспівав на весь голос. Думав, каже, як уже Україна, то нарешті мона… А не мона! Зновика, виходить, невгодний Юстин власті, зновика чужий. Що ж то за доля наша така, Левку, що ми всім невгодні, що нас, як траву при дорозі, – хто йде, той скубне, хто хоче, той топче, кому тільки в голову паморок якийсь стукне, той і по тюрмах наших людей садить?
А Дем’яна і Савку взяли за те, що землі забагацько. В одного – вісім десятин, у другого – десять. Усе життя люди поклали на те, щоб тої земельки прикупити,
