Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Левко аж здригнувся.
– І Вишнецького? А пані Ольга? А…
– А вони тобі тре’? Забудь! У них своє життя, у нас – своє. Мар’яні сільрада заборонила їм прислужувати, сказано ж, усі повинні бути рівними, не буде більш пана і драба[31]. Але вона все одно ходить, прокрадається потай, бо шкода їй, бачте, пані з дочкою. А чого їх шкодувати? Хай свої білі ручки до роботи призвичаюють, хай. Теперка хто не робить, той і не їсть. Отакий закон! Правильний закон.
Левко зірвався з лавки, взявся за клямку, щоб іти. Але з валькира[32] випливла Грабариха, пишнотіла, розрум’янена, – в одній руці хлібина, в другій миска з нарізаним салом, під пахвою пляшка затиснута, – і завелася, мало що не заголосила на всю хату:
– Ти що ж це, Левцю, і за стіл у мене не сядеш? Грумічаєш[33] мною? А що ж люди в селі скажуть? Що зайшов Сяньків син до Катерининої хати і зразу вийшов, навіть хліба після дороги на зуб не поклав? Не вгодив тобі, значить, батько з жінкою, не ту вибрав. А чим же, скажи, я тобі така невгодна мачуха? Чи коли слово яке погане тобі сказала? Чи батько твій не нагодований, не доглянутий? Подивися-но на нього – бач, як похорошів!
Довелося покірно сідати за стіл. Але ні сало, ні квашені огірки, ні деруни, ні навіть улюблена гомачка[34] в горло не лізли. А Грабариха тарабанила й тарабанила:
– Ми ж теперка одна симня. Треба пораятися[35], як далі жити, що з вашим полем черкаським робити. Була гадка – синові мому, Іванові, віддати, хай обробляє. А нам з твоїм батьком і мого поля вистачить. А теперка… Ти до нас перейдеш чи когось уже на думці маєш? Бо як же самому такому… – кинула жалісливий погляд на Левкові руки. – Чи будеш тіко столуватися у мене? То я не проти. Що зварити бульби на двох, що на трьох – не велика різниця.
Подякував і заспокоїв – з полем ще до весни можна подумати. А раду він сам собі дасть. Тадей Мандрика навчив його не тільки костоправству, а й усьому тому, що людині для простого щоденного життя потрібне: і прати, і прасувати, і їсти готувати. І на травах він тепер знається не згірш їхньої сільської знахарки баби Мокрини. Тож не пропаде.
– Ти диви, які чоловіки теперка!
Грабариха здивовано округлила очі, прицмокнула й полегшено зітхнула. Така відповідь її влаштовувала: і перед людьми не совісно, і самій не клопітно, і пасинком похвалитися можна.
Вона ще зітхати не перестала, а Левко вже в дорозі до Вишнецьких. Що ближче до мосту, то гіркіший запах дратує ніздрі. Погода безвітряна, ніде й гіллячка не ворухнеться, тільки останнє листя рівно падає на землю, от дим і не розвіюється, тримається того місця, де недавно горіло.
А горіло таки у Вишнецьких. Крізь щілинку у брамі Левко побачив два вікна з розтрощеним склом і чорною кіптявою навколо рам, зірвану і скручену покрівлю над вікнами. Мабуть, вогонь зупинили, не дали йому охопити весь будинок. Але що мали пережити ті, хто був у ньому!
Левко довго і настирливо стукав у браму. По той бік загавкали двоє псів, але зразу ж і вмовкли. Ніби подали знак, що живі. Не хочуть, значить, Вишнецькі гостей приймати, не воліють, щоб бачили їх у горі та в поганому настрої. Але якби Вишенька знала, що це він, то хіба б не відгукнулася? Авжеж, вона не знає про його повернення, а коли дізнається… Треба піти до тітки Мар’яни, вона і ключа від хвіртки має, і знає, що та як там, за брамою.
Але до тітки він того вечора не дійшов. Дорогою до неї зустрів Арсена Талірчика, з яким за однією партою у школі сиділи. Той мало не збив його новеньким ровером[36] (цікаво, де це вічно голодний і босий Талірчик його доп’яв?), а тоді мало не задушив в обіймах.
– Добре, що ти вернувся, Левку! Вельми добре! Нам от так хлопці потрібні. Ну просто от так! Роботи навалилося, що робити – не переробити.
Левко здивувався: про що це рябе торохкало торочить? Хто ж не знає, що в селі роботи навалом з ранньої весни до пізньої осені. То для жінок вона ніколи не переводиться – після того як поля запорані, вони і льон тіпають, і прядуть, і на верстатах тчуть, і шиють на всю родину, і вишивають. А в чоловіків після збору осіннього врожаю один найбільший клопіт – дрова в лісі заготовити, хмизу навозити. Опісля ж зазвичай шукають якоїсь роботи, дехто з майстровитих і з села на заробітки вирушає – будувати, теслювати, столярувати. Та Арсен з одного вже
