Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
На шум і брязкіт вийшла господиня. Стала на порозі як укопана, не могла зрозуміти, що відбувається, чого на подвір’я вдерлися військові. Командир знехотя відрекомендувався: «Капітан Рубльов». І так само знехотя взявся пояснювати, що в її будинку має розміститися військовий штаб Червоної армії, а на горі, поруч з маєтком, розпочинається будівництво дуже важливої для держави оборонної фортифікаційної споруди.
– Хіба вже і тут почалася війна? – здивувалася Вишнецька.
– Громадянко Вишнецька! Це не вашого буржуйського ума діло! Ваше діло – звільнити для штабу будинок, а не задавати дурні питання, – сердито відрізав капітан, що за віком годився пані Ользі в сини.
– Звільнити будинок?! – Вона сполотніла, вхопилася за серце, хитнулася й сперлася на стіну. – Куди ж нам з донькою подітися із власного дому? Ми не маємо куди йти!
– Це не мій клопіт!
– Дозвольте нам залишитися хоча б на своєму подвір’ї. Ми сьогодні ж переселимося з покоїв у малий будинок. Поки ви будуватимете там, на горі, ми з донькою…
– Не знаю, не знаю. – Капітан криво усміхнувся. – Може, я б і вговорив вище начальство, може, воно і поступилося б, але це буде непросто і, як ви розумієте, не за так.
Вишнецька зняла з пальця золотого персня.
– Цього досить?
Капітан покрутив прикрасу в пальцях, підняв над головою, глянув крізь примружені повіки проти сонця на рожевий камінець у золотій овальній оправі.
– Поки що. Ну-ну, не треба так на мене дивитися. Можете переселятися. Це ж будинок для прислуги? Я правильно зрозумів? От і поживете, як прислуга. Але підкреслюю – це поки що. Поживемо – побачимо. А донька ваша, кажуть, гарненька. Я люблю молоденьких кралечок. Може, якось по-іншому домовимося.
Він голосно гигикнув. Ольга спалахнула, хотіла сказати щось гостре, але тільки кресонула поглядом і пішла до будинку.
Солдати вставили два знищені вогнем вікна, накрили звичайним толом понівечений дах над ними й отаборилися у покоях, з яких Мар’яна допомогла винести тільки все найнеобхідніше і найцінніше. У кімнатах зразу ж завис сморід несвіжих онуч, на навощеному до блиску паркеті з’явилися сліди від брудних чобіт, хтось розбив дороге венеціанське дзеркало на стіні. Його скалки так і валялися, Мар’яна сказала, що не наймалася прибирати після солдатів. Покої все більше ставали схожими на казарму.
За три дні приїхали ще дві вантажівки з людьми. На одній – чоловіки із сусідніх сіл, кожен з яких мав при собі персональну лопату, на другій – будівельники аж з-під Воронежа. Чомусь місцевим людям не дозволяли брати участь у будівництві, навіть заходити на його територію заборонили. Тож за тим, що діється на горі, можна було поспостерігати тільки з другого берега річки. Та й то потай, мигцем, щоб не накликати на себе біду. Бо ж поки одні з прибульців копали, вартові з автоматами пильно оглядали згори навколишню територію.
Вторгнення військовиків не було випадковим. Його, як і все інше, що відбувалося у селі, спланували і продиктували зверху, аж у самій Москві. Незважаючи на спільний радянсько-німецький парад і запевнення Гітлера про ненапад, керівництво СРСР зразу ж після приєднання Західної України почало думати про укріплення кордону між Третім Рейхом, до якого тепер відійшла Польща і який простягнувся по річці Західний Буг. Думали недовго. Придумали розпочати будівництво довготривалих оборонних споруд, так званих дотів. Їх вирішили розмістити на горбкуватій місцевості, на узвишшях, вздовж узбережжя річок. Для цього в західному регіоні спорудили бетонний завод, а до місць будівництва навіть підвели вузькоколійки. У Старолісах колія простягнулася від найближчої станції через ліс, до гори, із протилежного від села боку. Тому все, що відбувалося біля маєтку Вишнецьких, було приховане від людських очей.
А ховалося не тільки саме будівництво, а й господарювання непроханих гостей, які поводилися в маєтку, як у себе вдома. Солдати занадилися до комори і погреба й хутко підчищали там усе підряд – давні запаси наливок і вин, торішню городину, крупи, борошно, варення. Сушену садовину і лісові ягоди, з яких у маєтку зазвичай варили узвар та киселі, набирали з полотняних торбин пригорщами, напихали у кишені і гризли впродовж дня, як цукерки-монпансьє.
– Скоро ні бульбинки, ні лагодзінки[37] не зостанеться, – скрушно зітхала Мар’яна. – І як тоді Вишнецькі проживуть до нового врожаю? Та й чи зостанеться хоча б щось на насіння, щоб город запорати і той врожай виростити? Ніц же їх не обходить, тих гризунів зубатих. Тягнуть і тягнуть, гризуть і гризуть усе, ніби вони з голодного краю прийшли. Ну де то в світі бачено, щоб отак чуже цупити!
Левко також мусів усе тугіше затягати паска. Злоті, яких він трохи заробив дорогою від Бугу додому, вартували уже не більше, як зола на попелищі, – вони перестали ходити ще тоді, коли він їх отримував. Карбованців іще ніде було заробити, той символічний мізер, який йому давали за роботу в хаті-читальні, і платою не назвеш. А тут іще й тато вернувся додому. Сказав: краще буде голодний і сам, ніж ситий і з тою пампухою-верескухою. Сказати-то сказав, але їсти двом чоловікам щось треба і то щодень.
Якось зайшла Марія Іваниха. Поскаржилася, що онук перестав
