Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

«Веселі коліщатка» закінчилися. Без них було погано: настрій – на нульовій позначці, у голові паморочилося, повернулися нічні страхи. На молоко не могла вже дивитися, на щось краще не вистачало грошей. Згадала: в Інтернеті хтось ділився досвідом приготування рагу з равликів, зібраних у міському парку, хвалився: «Це ж чистий білок». Пішла до парку. Після дощу равлики повилазили зі схованок, розповзлися по траві, на алеї – з десяток розчавлених велосипедами та підошвами бігунів. На одного й сама ледь не наступила. Підняла його, помилувалася ріжками-антенами над рудуватою мушлею і перенесла равлика у траву: «Ховайся, дурненький, і не вилазь на дорогу!» Ні, вона не змогла б їсти рагу з равликів.

Коли стало геть нестерпно, пішла до клубу, де збиралася Лідчина тусовка. Молодий адміністратор, у якого (Ніка це бачила) однокласниця брала «веселі коліщатка», оглянув її з ніг до голови і хмикнув:

– Бабки наперед!

Вона знітилася, відвела очі.

– Ясно, що діло темне. У чувихи немає бабок. То чого ж ти прийшла? Чеши звідси! Лідка тобі вже не допоможе – не літає вона тут, перелетіла в іншу тусню чи навіть в інше місто.

Ніка вже пробивалася до виходу, коли почула:

– А натурою не бажаєш? Це можна. Сьогодні у нас багато клієнтів.

– Яких клієнтів? – здивувалася.

– Ти що, зовсім прибацана? Чи й досі корчиш із себе черницю? Так Ростик розказував нам, яка ти свята, – засміявся адміністратор.

На Ніку ніби хтось окропом лийнув. Вискочила з клубу і просто під зливу. Бігла, як у лабіринті: завернула на якусь вуличку, з неї – на іншу, тоді знову і знову, поки не опинилася на тій, з якої почала, біля клубу. Ростик… Її Ростик! Як він міг? Як він посмів? До біса! До біса Ростика і всіх-всіх-всіх. Зараз вона зайде до клубу і скаже тому гевалові, що згодна. Буде тусуватися, ковтати «коліщатка», веселитися. Зараз… Ні, не може! Повернулася і пішла назад, промокла навіть не до останньої нитки, а до останнього атома душі. Якщо, звісно, душа складається з атомів.

Ніч була важка і безсонна. Якби не Димка… Кицька тихо муркала й облизувала її язиком, ніби Ніка – її дурненьке п’яте котеня. На світанку вона вмилася і пішла замітати двір.

До другої зарплати не допрацювала. Наприкінці серпня старенький дерев’яний притулок спалахнув як свічка і згорів за лічені хвилини. Вона саме збиралася «заступати з мітлою на пост», коли помітила якусь тінь за вікном. Кинулася у дворик і тієї самої миті побачила два язики вогню, що лизали ґанок. Хотіла погасити їх, але не змогла – старе дерево, вочевидь, облили якоюсь сумішшю, і воно спалахнуло, як бігбордів шнур.

Ніка ледве встигла винести котенят. Поставила під яблунею перекинуту догори дном картонну коробку, надірвала її з одного боку – щоб був вхід, накрила цю саморобну хатку клейонкою, поселила туди котяче сімейство і хутко пішла. Десь уже завивала сирена пожежної машини. Якщо її тут застануть, скажуть, що це вона, яка незаконно поселилася у чужій оселі, її ж і підпалила – спеціально чи з необережності. Мабуть, хтось дуже хотів, щоб саме так сказали. А може, намагалися і її разом із цією хижкою…

Повернулася, коли вже добре розвиднілося. На місці будиночка залишилася купа сірого попелу. Котенята гралися біля своєї картонної хатки. Димка пильно поводила очима – оберігала їх від нової напасті. Ніка погладила котяче сімейство і вийшла з дворика.

Адресу Краскова вона дізналася ще після того, як побувала в його фірмі. Просто так, цікавості ради. В Інтернеті навіть знайшла кілька знімків новітнього палацу, сфотографованого у кількох ракурсах. Тоді вона дала собі слово, що ніколи навіть не наблизиться до нього. Але сьогодні змінила рішення. Чому його синочок, цей пихатий крутий мажор, цей бабник, у якого ціла купа курвочок (так, здається, назвав їх татко), може жити у таких хоромах, а вона мусить поповнювати ряди безхатьків?

Від крайньої тролейбусної зупинки до «царського села» хвилин двадцять пішого ходу. Перед в’їздом до поселення «нових українців» – шлагбаум. Обминула його і пішла рівнесенькою, як скло, дорогою. «Ось і ця вулиця, ось і цей дім…» І навіть залізна брама чомусь відчинена. Ага, з подвір’я виїжджає іномарка кольору металік з тонованими вікнами. Крізь темне скло не видно, хто за кермом. Зате хлопця за брамою, на залитому сонцем дворі, вимощеному кольоровою бруківкою, вона встигла побачити. Він сидів у інвалідному візку – голова опущена, спина зсутулена, руки складені на колінах – і приречено дивився услід іномарці. Помітивши Ніку, різко підвів голову.

Вони тільки на мить зустрілися поглядами. Чорна брама автоматично поповзла ліворуч, безшумно зачинилася й розділила їх. Але Ніка добре впізнала ці очі – кольору світлого диму, з маленькими темними скалочками навколо зіниць. Очі Владлена-Владислава Краскова. Того самого, який навіть думки не припускав, що його нащадок може бути хворим, а тим більш – інвалідом. Того самого, який так ретельно все спланував, відрепетирував і виторгував собі у долі міцного й розумного сина з абсолютно здоровими генами. Того самого…

То що ж із тобою сталося, брате мій?

Як він міг так по-дурному вчинити? Як?! І навіщо?! Але ж вчинив. Вчинив же, недоріка! Дорогою до Вишнецьких навіть тихенько грів себе думкою: хай знає гонорова пані Ольга, хай знає, що він тепер не просто Левко, а людина при посаді – завідувач хати-читальні. Отож вона вже не зможе показати йому на двері, мусить прийняти і вислухати, бо він прийшов за завданням комсомольської організації,