Коли ти поруч - Світлана Талан

– Ти… не можеш так вчинити… зі мною, – крізь сльози видавила Даша. – Це несправедливо… Нечесно… Ти обіцяв бути зі мною завжди… хоч би що трапилося.

– Хоч би що! Але тільки не це! Тільки не СНІД!

– А якби у мене був рак? Цироз печінки? Лейкемія?

– Це зовсім інша справа. Ти розумієш, що таке СНІД?!

– Розумію. Я – медпрацівник.

– Це ганьба!

– Чому ганьба?

Олексій засовався в кріслі, підшукуючи потрібні слова.

– Я не вірю тобі, – різко, грубо, нахабно сказав він, свердлячи Дашу сповненим ненависті поглядом. – Я тільки тепер зрозумів, чому ти так уникала зі мною близькості, удавала з себе невинну овечку, незайманицю таку собі! Ти давно вже підчепила цей СНІД від якогось козла. А мене труїла байками про свою невинність! Що, вирішила, що знайшла дурня і можна накинути на нього ярмо й оженити на собі? Правильний розрахунок! Кмітлива дівчинка дісталася мені! Від кожного слова червоніє, оченятами кліпає, як лялька Барбі! А я, дурень, вуха розвісив і не бачу, що локшина ззаду по землі за мною тягнеться! Довга така, кілометрова, а я обіймаю свою Дашеньку і не помічаю, як вона і далі мені її більше й більше на капловухі вуха намотує!

– Ти хоч тямиш, як ти мені робиш боляче?

– Якщо комусь і боляче, то це мені!

– Тобі?

– Так! Мені! Я просто жахаюся від однієї думки, що буде, якщо в селі дізнаються, що привозив із собою заражену.

– На холеру? Чуму? Проказу?

– Гірше! СНІД набагато гірше від чуми і холери! Краще б уже на холеру захворіла, ніж… А на роботі? Мені доведеться шукати нову роботу, заводити нових друзів… Усе починати спочатку. Ти хоч розумієш, скільки часу я на тебе згаяв?!

– Я думала, що ми любимо одне одного, що ми з тобою щасливі, – спокійно мовила Даша.

– Я теж так думав. Вірніше, це ти змусила мене так думати. А я вірив тобі, тому що був лохом.

– Ти правильно чинив, що вірив, – сказала, підводячись із дивана, Даша. – Людям треба вірити. Без цього не проживеш.

– Без тебе я вже точно проживу, – буркнув Олексій.

Даринка перевзулася біля дверей і на мить затрималася. Вона вже нічого не чекала, ні на що не сподівалася. Їй хотілося почути одне-єдине слово «пробач», але Олексій мовчав. Він сидів мовчки у кріслі, спиною до неї.

Даша дістала ключі від його кімнати й поклала на тумбочку в коридорі.

– Дурний ти, Льошко, – сказала вона і хотіла додати «Прощавай», але не змогла.

Розділ 19

Даринка цілий день безцільно вешталася берегом тихої річки. Вона зняла босоніжки і йшла по воді, ступаючи ногами на відшліфовані течією пласкі камінці. Схиливши голову вниз, вона помітила в прозорій воді зграйку веселих пуголовків, які гралися на сонці. Помітивши ноги, вони сміливо підпливли до них, оточили юрмою, але, не знайшовши в них нічого цікавого, попливли далі. Даша посміхнулася.

Вона вийшла на берег і звернула увагу на товстокору вербу з величезними лапами гілок, розкиданих навсібіч. Дівчина втомлено присіла в тінь і відчула запах лікарської ромашки та конюшини. Тільки тепер вона згадала, як довго нічого не їла і не спала. Вона відкинулася назад і сперлася спиною на стовбур верби. Десь угорі, високо-високо, в синяві безхмарного неба загубилася самотня маленька хмаринка, схожа на нетямущого баранця, і тепер, завмерши в блакитному нескінченному просторі, злякано роззирнулася.

Життя тривало. Воно була наповнене яскравими кольорами, але зараз не радувало Дашу.

Вона знеможено прикрила очі, вперше подумавши про те, що їй незабаром доведеться залишити цей прекрасний світ. Навіть якщо вона буде лікуватися, то все одно не помре від старості. Від цих думок їй стало не по собі, і клубок образи від такої несправедливості стиснув їй горло. Даша подумала, що зовсім іще недавно вона почувала себе мало не найщасливішою і зовсім не гадала, навіть не здогадувалася, що лиха доля в цей час не спала. Вона готувала Даші те, що мусило зруйнувати її щастя.

Утома взяла своє, і Даша не помітила, як задрімала, притулившись до дерева. Її розбудили чиїсь голоси. Розплющивши очі, Даринка побачила зовсім поруч двох молодих хлопців з явним запахом перегару.

– Ти дивися, – сказав один з них, у якого ніс був схожий на велику картоплину, – прокинулася спляча красуня.

– А я її ще не встиг поцілувати, – відповів другий, з нахабною пикою та з недопитою пляшкою пива в руці. – Може, тебе зараз поцілувати?

– Не варто себе силувати, – спокійно відказала Даша.

Іншого разу вона злякалася б, запанікувала і почала плакати, але зараз у неї на душі залишилися тільки порожнеча та байдужість.

– А може, ми займемося коханням одразу, без поцілунку? – вищирився ніс-картопля і простягнув руку, щоб залізти дівчині під сукню.

– Відвали, – байдуже сказала Даша і ляснула його по руці долонькою.

– Чуєш, Васьок, – мовив нахаба-пляшка. – А вона, здається, не проти.

Він озирнувся навколо і, не побачивши сторонніх, поліз до Даші, дихнувши в обличчя смердючим перегаром.

– Я перший, – відштовхнув його рукою ніс-картопля. – Вічно ти прешся, куди не просять.

– Не сваріться, хлопчики, – зупинила їх Даша. – Усім вистачить. Час є, навколо ні душі. Навіщо ж скандалити?

Хлопці остовпіли і безглуздо посміхалися.

– Тільки дайте відповідь спочатку на два питання.

– Вона того… – покрутив пальцем біля скроні ніс-картопля.

– А тобі яка різниця? – зашепотів другий, сідаючи ближче до Даші.

– Ну, то що? Приймаєте мої умови чи так і будете шушукатися? – спитала, усміхаючись, Даринка.

– Загадки? – запитав ніс-картопля.

– Ні. Просто питання.

– А якщо ми не будемо знати відповіді?

– Будете. Питання дуже легкі, зовсім дитячі.

– Валяй!

– Ви в дитинстві хворіли на вітрянку?

– Я – так. У мене он на носі досі ямочки залишилися, – хлопець тицьнув пальцем на свій великий ніс.

– І я хворів. У першому класі, – сказав другий, відсьорбнувши пива.

– А СНІДом не хворіли ще?

У парубків очі мало не повипадали з орбіт. Вони на мить застигли в нерухомій позі.

– А я ось днями дізналася, що захворіла на СНІД, і мене сьогодні кинув мій хлопець… – Даша не встигла договорити, як двох залицяльників наче вітром здуло.

Дівчина істерично засміялася.

– Мене навіть за спасибі зґвалтувати не хочуть, – сказала вона, все ще сміючись і ридаючи одночасно. Її тіло судомно здригалося.

…Увечері Даша поспішала на роботу. Вона погано собі уявляла, як витримає ще одну безсонну ніч, але сподівалася, що тільки робота її трохи заспокоїть, відверне від сумних думок і дасть можливість зосередитися. Щойно вона увійшла до будівлі клініки і полегшено зітхнула, до неї підійшов Веніамін