Коли ти поруч - Світлана Талан
– Сядь. Поговорити треба, – сказав він, відводячи погляд убік.
Даша подивилася на матір, яка й далі мовчки безцільно водила ложкою в каструлі за годинниковою стрілкою, низько схиливши голову. У Даші щось обірвалося всередині, вона затамувала подих і важко опустилася на стілець.
– Що ж ти так, дочко? – спитав батько.
– Як «так»? – впалим голосом запитала Даша, відчуваючи жах від неминучої неприємної розмови.
– Підхопила цей СНІД? Правду люди кажуть?
– Ви ж знаєте, що була автомобільна аварія. Я була поранена, але кинулася рятувати хлопця, хворого на СНІД. У той момент я не знала цього і просто не могла знати. Інфекція потрапила мені в кров… і я ось… Я дійсно хвора на СНІД, – відповіла Даринка, намагаючись виправдатися й викликати хоч крапельку жалю у суворого батька.
Батько насумрився, дістав пачку цигарок без фільтру, чиркнув сірником і запалив.
– Я піду на лікування, і все буде добре. Ви тільки не хвилюйтеся, – сказала Даша і глянула на матір.
Та швидко відвела погляд, нахилила голову, тихо схлипнула і втерла фартухом очі.
– Вічно тобі найбільше треба, – буркнув батько. – Не полізла б до того хлопця – було б усе добре. А тепер що?
– Зроблено те, що зроблено. Нічого вже не зміниш, – зітхнула Даша і з надією в очах подивилася на батька.
– Твоя подружка подзвонила своїй матері і все розпатякала. Ти ж знаєш, який у Овдіївни язик – що помело. Спочатку Лукіним по секрету розповіла, ті – Андрєєвим – і пішло-поїхало. Та хіба в селі можуть бути таємниці?
– Не звертайте уваги. Нехай собі балакають, треба ж язики десь почухати, щоб у роті не завонялося, – сказала Даша.
– Тобі легко говорити, ти живеш у місті. А нам тут… – батько затягнувся димом, випустив його з шумом із грудей і потонув у сірій хмаринці. – Тут усі все знають один про одного. І тепер, після того, як тебе бачили по телевізору, як усім селом приходили вітати… Я тобою пишатися став, думав, от яка в мене хороша дочка.
– Я не знаю, в чому моя вина, – тихо сказала Даша.
– Знаєш! – стукнув кулаком по столу батько так, що Даша підстрибнула від несподіванки, а мати впустила ложку на підлогу. – І всі знають, звідки у молоді цей СНІД береться! Сплять дівки міські з наркоманами, а потім хворіють!
– Я… я… я ні з ким не спала, – тремтливим від хвилювання голосом сказала Даринка.
– Піди це розкажи чоловікам, дідам та бабам по селу. Повірять вони тобі чи ні? Як ти думаєш? То ж бо й воно! Ніхто тобі не повірить, і ти це знаєш. За спиною тепер тільки й перешіптуються!
– До людського рота не поставиш ворота, тату.
– І знаєш, що більше за все цікавить людей? Здогадуєшся?
Даша похитала головою.
– Наркоманка ти чи повія? Ось це їх найбільше хвилює! Навіть суперечки йдуть. Одні вважають, що перше, інші – друге. А правду ніхто не знає. Може, хоч своїм зганьбленим на старості років батькам зволиш зізнатися?! – Батько примружив очі і свердлив тремтячу Дашу поглядом, повним зневаги.
Даші в очах заблищали сльози та спазми гіркої образи стиснули горло.
– Мамо, тату, я вам клянуся, що я не наркоманка і не спала з чоловіками. Я вам сказала чисту правду, – мовила Даша і глянула на батька, потім на матір з надією на розуміння, але ті не дивилися в її бік.
– Значить, не хочеш сказати правду? – батько звів брови, і на лобі утворилися глибокі зморшки.
– Мені нічого більше додати, – відповіла Даша, немов сиділа на лаві підсудних, а не в батьківському домі.
– Дариночко, скажи батькові правду, – нарешті вставила своє слово мати і подивилася на дочку вологими від сліз очима.
Даша зустрілася з нею поглядом, і мати, побачивши в ньому стільки благання, надії та відчаю, відвернулася і беззвучно заплакала.
– Я їхала до вас за порадою, за співчуттям, – мовила Даша. – Рідніше від вас у мене нікого немає. Чому ж ви мене не хочете зрозуміти? Чому мені не вірите?
– Газети читаємо, телевізор дивимося – ось чому! – загримів хрипким басом батько. – Ось тобі й не вдається нас обдурити. І всі знають, що СНІД буває у повій і наркоманів.
– У матерів, хворих на СНІД, народжуються хворі діти, – додала мати.
– Не вірите мені? Тоді зателефонуймо Сашкові. Нехай він скаже вам, що можна заразитися й іншими шляхами, – згадавши про брата як про свій порятунок, сказала Даша і почала ритися в своїй сумочці, шукаючи телефон.
– Сашко все знає, – сказала мати. – Він хотів привезти дітей на літо до нас…
Мати не змогла далі говорити і почала плакати.
– Правда?! – посміхнулася Даша крізь сльози. – І я зможу побачити Маринку і Русланчика? Я так за ними скучила! Вони були такими маленькими хитренькими кучерявими янголятами, коли жили у нас, і я вкладала їх спати…
– Не побачиш, – перебив її батько.
– Як… не побачу? – Даша звела очі на батька, і з її довгих вій крапельки сліз впали на щоки.
– Олександр сказав, що ноги ні його, ні дітей тут не буде, якщо… Загалом, якщо ти будеш тут.
– Неправда, – Даша замотала головою. – Це неправда. Не може бути. Діти виросли у мене на руках… Саша не міг так сказати. Не міг!
– Правда, – кивнула мати і витерла очі. – Так і сказав.
– А що ти чекала почути? – спитав батько. – Та я б і сам йому не дозволив привезти онуків. Сама розумієш, що вони можуть заразитися.
– Інфекція просто так не передалася б їм… – почала Даша, але відразу замовкла, подумавши про безглуздість своїх доводів. Їй треба було щось робити, говорити, просити, щоб батьки її зрозуміли і підтримали. У голові Даші плуталися думки, заважаючи зосередитися й дібрати потрібний ключик до сердець батьків, і вона гарячково стала перебирати в пам’яті різні варіанти.
– Не думали ми з матір’ю, що ти так зганьбиш нашу старість, – важко зітхнув батько.
– Чим? Тим, що намагалася врятувати людей?
– Краще б ти їх не рятувала.
– Що ти кажеш, тату? Ти зараз говориш зовсім не те, що думаєш. Я ж вас із мамою знаю, ви добрі. Ви повз безпритульного кошеняти спокійно не можете пройти. А там були люди, які потребували допомоги. Я впевнена, тату, якби ти був там, на моєму місці, то вчинив би так само, як я. Я це знаю! Хіба ти, мамо, побачивши в кюветі маленьку дитинку всю в крові, яка намагається зробити хоч один вдих, схопити ротиком повітря, залишила б її там? Пройшла б мимо? Або вдала, що тобі
