Коли ти поруч - Світлана Талан
– Ви Даша Шевченко?
– Я. А в чому річ? – Даша насторожилася.
– Мені конче треба з вами поговорити.
– Кажіть. У мене мало часу, і я можу запізнитися на роботу.
– Я почекаю.
– Вам доведеться довго, до вечора чекати.
– Я буду чекати вас тут, – твердо сказав чоловік. – Це дуже важливо.
– Ну, добре. Скільки вам знадобиться часу?
– Небагато. Не більш аніж півгодини.
– Тоді я вийду до вас, як тільки випаде вільна хвилинка.
– Так, так. Добре, – сказав чоловік якось неуважно.
Даринка прийняла зміну і, скучивши за своїми подругам по роботі, так захопилася, що геть-чисто забула про незнайомця. Тільки коли дівчата запропонували сходити попити чаю, згадала про людину, яка хотіла з нею поговорити.
– Дівчата, сьогодні чай п’єте без мене, – сказала вона, – мені треба відлучитися на півгодинки. Якщо щось, то прикрийте мене.
– Це не до того чоловіка поспішаєш? – кивнула її колега Ліда в бік вікна.
Даша виглянула у вікно і побачила чоловіка, який досі її чекав. Він сидів під деревом шовковиці та палив.
– Можливо, – посміхнулася Даринка.
– А як же Льошик? Можна вже забирати?
– Тільки спробуй! – Даша погрозила їй кулаком.
Не поспішаючи, вона вийшла на вулицю. Була та прекрасна пора року, коли весна ще залишала по собі свої буйні яскраво-зелені фарби, змішані з ніжним, біло-рожевим кольором плодових дерев, ранкову свіжість і прохолоду, а літо ще не встигло все це забрати і спалити своїм гарячим промінням. У Даші було на душі радісно і ясно, наче перед цим не трапилося ніякої хвороби, сварки зі Світланою та шрамів на лобі й руках. Життя було прекрасне, і Даринка випромінювала щастя, як невидиму енергію. Її вже залишило невиразне передчуття тривоги, яке охопило її під час першої зустрічі з незнайомцем. Їй хотілося обійняти весь світ і закричати: «Люди! Все добре! Живіть і радійте життю!»
«Щось я замріялася», – подумала Даша, підходячи до чоловіка.
Він викинув недопалену цигарку і жестом запросив її сісти. Даринка сіла за столик навпроти незнайомця.
– Ви Даша? – ще раз запитав він.
– Так.
– Ви намагалися врятувати мого сина Антона… Тоді, у тій аварії.
Даша здогадалася, що це був батько загиблого молодого хлопця.
– Даруйте, але я зробила все, що було можна… – Даринка відчула себе трішки винуватою перед батьком загиблого молодика і нервово зібгала пелену халата. – Повірте, у вашого сина… Він не мав шансів… Жодних.
– Розкажіть, як він помер, – попросив чоловік, і було помітно, як важко йому дається кожне слово.
– Пробачте, як вас… Як мені до вас звертатися?
– Так, я забув відрекомендуватися. Георгій Арсентійович.
– У нього були травми, несумісні з життям. Він не встиг зрозуміти, що з ним сталося, й відчути біль, – вона сказала те, що хотів почути вбитий горем батько. – Пульс був ледве чутний ще кілька хвилин. Георгію Арсентійовичу, якби можна було хоч чимось йому допомогти, я б це зробила.
– Ви надавали йому допомогу?
– Так, я передусім намагалася допомогти вашому синові, але… Вибачте, мені дуже шкода.
– Спасибі вам, Дашо, що хотіли йому допомогти. Це був мій єдиний син.
Чоловік дістав сигарету з пачки «Мальборо» і, чиркнувши запальничкою, затягнувся димом.
– Я прийшов не звинувачувати вас у тому, що трапилося. Сталося те, що мало статися рано чи пізно. І в смерті Антона винен лише я. – Георгій Арсентійович важко зітхнув, глибоко затягнувся димом і додав: – Це мій хрест, який мені доведеться нести все життя.
– Аварія – це випадковість. Не звинувачуйте себе.
– Ні, Дашо, це наслідок моєї помилки. Антон був моїм єдиним і улюбленим сином. Я не помітив, коли він перетнув межу вседозволеності і став на слизьку доріжку. Мені треба було відразу його зупинити, а я закривав очі й не хотів вірити, що Антон, мій улюблений Антоша, у якого було всього вдосталь, став наркозалежним. Знаєте, Дашо, я думав, що через це проходить уся нинішня молодь. Їм кортить гострих відчуттів, випробувати щось нове, незвідане. Я вважав, що, давши синові повну свободу і купу грошей, забезпечую цим йому право вибору, не принижуючи його людської гідності. Можете уявити, я був упевнений, що Антон, спробувавши цю гидоту, відійде від неї, зробить правильний вибір. Але я глибоко помилився.
Чоловік замовк, і Даринка не зронила ні слова. Вона розуміла, як зараз важко батькові, який втратив сина, і вирішила дати йому можливість виговоритися.
– Антон став наркоманом, кинув навчання в інституті. Я знав, але все чекав, доки він сам схаменеться… Останнім часом я вирішив допомогти йому вилікуватися… Пізно. Було вже пізно.
– Тепер уже нічого не змінити. Нехай у вашій пам’яті він залишиться таким, яким був раніше.
– Я був убитий, просто розчавлений, як муха. Після похорону я залишив на час справи на управителя і спробував привести свої почуття до ладу. Тільки нещодавно я знову почав читати газети й дивитися новини по телевізору. Тоді я дізнався, що ви рятували людей… Там, у тумані, де загинув мій Антон… Я дізнався про вас і про клініку, де ви працюєте. Так я знайшов вас, Даринко.
Даша не знайшлася, що сказати, і ніяково опустила очі.
– Мені було приємно дізнатися, що ви, незнайома людина, намагалися його врятувати.
– Я виконувала свої обов’язки медсестри, – тихо мовила Даринка.
– Ви були поранені, коли надавали допомогу моєму синові?
– Ну, так. Небагато.
– У вас на руках шрами.
– І на лобі, – посміхнулася Даша й відгорнула руками вбік пишний чубчик, оголивши глибоку западину шраму.
– Пробачте, Дашо, але мені треба поставити вам особисте питання.
– Будь ласка.
– Я так розумію, що ви незаміжня, дітей теж поки нема.
– Так. Ще не одружена, але збираюся.
Георгій Арсентійович явно занервував, і Даша знову насторожилася.
– Дізнавшись про вас, я відразу ж приїхав сюди, але мені сказали, що ви на лікарняному, – раптово швидко заговорив Георгій Арсентійович, ніби боячись, що не встигне сказати щось дуже важливе. Не встигне або вже не зможе. – Тепер я мушу сказати вам найголовніше… Справа в тому, що в Антона був… у нього… він був хворий на СНІД. Зачекайте! Мовчіть і не перебивайте мене! Мені дуже важко про це говорити, але я хвилююся за вас. Вам треба здати аналізи на СНІД, і чим швидше, тим краще. Я хочу переконатися, що ви через кров не заразилися…
Даринці земля пішла з-під ніг, і в голові так зашуміло, немов її вдарила блискавка. Вона не чула більше слів, і світ, який вона зовсім недавно так любила, став розпливатися перед очима, перетворюючись на темну, непрозору пляму, що швидко збільшувалася.
З великими труднощами Даша зуміла глибоко вдихнути
