Коли ти поруч - Світлана Талан
Світлана застебнула блискавку останньої валізи і додала, ховаючи погляд:
– Розумієш, так буде краще… для нас із Веніаміном. Він зняв мені іншу, окрему квартиру. Що ми з тобою товчемося одна на одній? Там ми зможемо зустрічатися, коли захочемо. Та й ти не довго тут затримаєшся… Все одно, рано чи пізно, ми розлетимося в різні боки…
Даша стояла в заціпенінні, не зронивши жодного слова. Її обличчя стало блідим, застиглим і отупілим.
– Мені треба йти… Я викликала таксі, – наче перепрошуючи, не дивлячись на подругу, сказала Свєтка.
Світлана протиснулася зі своїми сумками вузьким коридором, намагаючись не зачепити Дашу, яка завмерла у скам’янілій позі, і на прощання мовила:
– Телефонуй, коли що…
Навіть не сказала, а так, кинула нічого не варту фразу для пристойності або на знак подяки за тривалі роки міцної дружби. Боковим зором вона зауважила, які були у Даші закляклі очі і як її обличчя спотворила іронічна гримаса.
Крізь шум у вухах Даша почула звук таксі, що поспіхом вирушало від під’їзду, і ще довго стояла на тому самому місці, тримаючи в руці пакет з полуницями для подруги. Чомусь із голови ніяк не хотіла йти лялька Анжела з далекого дитинства…
Розділ 18
Вранці, коли на небі поступово згасали вогники зірок і кімнату почала поступово заливати передсвітанкова синява, Даша, передумавши за ніч усе, що могла, вирішила, що треба йти до Олексія. Було дуже дивно, що він більше не телефонував, але Даша не стала довго розмірковувати про це. Вона знала одне, що подруга її зрадила. Свєтка просто втекла, і їй навіть не вистачило мужності сказати правду. Вона злякалась і збрехала. Тепер залишалася надія тільки на коханого. Вчора Даринка була повністю впевнена і у Свєтці, і в Олексієві. Сьогодні їй стало лячно. Вона почала збиратися, намагаючись не думати про те, що станеться з нею, якщо…
«Ніяких «якщо» не буде! – сказала вона сама собі. – Свєтка була просто подругою, у якої своє життя. А Льошка…»
З ним вона збиралася прожити разом усе життя. Це була не просто дружба, а щось більш піднесене й чисте. Щоб не дати лихим думкам знайти місце в її збудженій свідомості, Даша намагалася думати про щось хороше. Вона згадувала клятви коханого бути разом завжди. «Завжди, хоч би що трапилося», – згадувала вона очі Олексія, коли він говорив ці слова. А ще він любив цілувати її шию, де примостилися дві родимки, і називати «Моя нескінченність».
…По дорозі до Олексія Даша себе трохи лаяла за те, що була такою наївною, сподіваючись на підтримку подруги. «Треба було одразу ж, у першу ніч, не сидіти вдома, а летіти до Льоші, – думала вона, – впасти в його теплі могутні ведмежі обійми, виридатись і заспокоїтися».
…Олексій сидів у кріслі перед телевізором, витягнувши вперед загіпсовану ногу.
– Привіт! – весело сказала Даша, шукаючи свої капці.
Він не обернувся, не відповів. Даша радісно підбігла до хлопця, обхопила ззаду за шию, бажаючи припасти до його гарячих вуст, проте Олексій легким, але впевненим рухом відсторонив її від себе. Невиразна страшна здогадка пробігла по тілу дівчини, обпікши її крижаним холодом. Вона подивилася йому в очі. У них був сум і докір.
– Щось сталося? – впалим голосом запитала Даша і сіла на диван біля крісла Олексія, зрозумівши, що ноги відмовляються тримати її вмить обважніле тіло.
Олексій натиснув на пульт і вимкнув телевізор.
– Що трапилося? – тихо запитала Даша.
– Це ти мені розкажи, що сталося, – сказав Олексій, дивлячись Даші у вічі.
– І що ж ти хочеш почути? – з легкою іронією в голосі запитала Даша, здогадуючись, що подруга вже встигла все доповісти.
– Правду.
– Яку правду?
– Те, що мені сказала Свєтка, правда?
– Я не знаю, що вона тобі сказала.
– У тебе СНІД?!
– Так, – видихнула Даша і затамувала подих.
– І що… що тепер робити?
– Будемо жити, як і жили. Я піду на лікування…
– Будемо?! Ти сказала, будемо?! – підвищив голос Олексій. – А про мене ти подумала?! Як я житиму далі?
– Ти ж не хворий. Чому так хвилюєшся?
– Чому?! Ти ще питаєш, чому?! – обурився Олексій.
– Так. Чому?
– Та тому, що я їздив з тобою в село, до своїх батьків. Усі родичі, знайомі, друзі, співробітники – буквально всі знають, що я збирався з тобою одружитися!
– Ну й що? Що з того, що знають? Хіба це секрет?
– Саме це! Це не секрет! Це – мій сором! – сказав Олексій і аж почервонів від обурення. – Як мені тепер усім цим людям дивитися в очі?! Ти хоч можеш уявити собі, як ти мене зганьбила?
– Я? Я, значить, зганьбила. Моя провина, виходить, у тому, що я захворіла? – з неприхованою гіркотою в голосі запитала Даша.
– Одне тільки слово «СНІД» приведе будь-кого в шок!
– Отож. Для інших це тільки слово, а для мене – діагноз, – важко зітхнула Даша і додала: – Але тобі не варто так впадати у відчай. Бувають діагнози і страшніше, але живуть же люди. Звичайно, нам буде нелегко, особливо мені. Але поруч із тобою мені буде легше справлятися з хворобою…
– Поруч зі мною?! – Олексій підстрибнув у кріслі. – Ти з глузду з’їхала або прикидаєшся дурнуватою?!
– Не розмовляй зі мною в такому тоні, прошу тебе.
– А якого тону ти заслуговуєш?! Ти… ти розумієш, що мені скажуть батьки, дізнавшись, з ким я збирався одружитися? Як взагалі я зможу показатися в селі?
– Льошо, заспокойся, прошу тебе, і вислухай мене. Ти ж знаєш, якщо тільки тебе правильно поінформувала Свєтка, що я захворіла після тієї аварії. Це сталося не з моєї вини. Я намагалася допомогти пораненому хлопцеві. Звідки мені було знати, що він ВІЛ-інфікований? Від цього ніхто не застрахований. Не кинулася б я йому на допомогу, так хтось інший би почав його рятувати. Це випадковий збіг обставин, які призвели до зараження. Я розумію тебе прекрасно. Зараз ти переживаєш шок. Я теж його пережила, коли дізналася про хворобу. Треба себе взяти в руки і бути сильним, – Даша спробувала посміхнутися. – Ми все подужаємо. Головне, що ми разом, удвох.
– Дурепа! – Олексієве обличчя спотворила іронія. – Яка ж ти дурна. Невже ти думаєш, що я залишуся після цього з тобою?
Його слова боляче влучили прямо в серце. Даша здригнулась, як від удару батогом, і її губи затремтіли. Вона судомно зітхнула і на мить заплющила очі. В її уяві майнула спальня з широким ліжком і свічками навколо, весільна сукня, білосніжна легка фата… Майнула і зникла, як уже далекий