Коли ти поруч - Світлана Талан
Батько сидів мовчки. Він ніби постарів, згорбився і втягнув голову в плечі.
– Я не вірю, що ти захворіла там, – сказав він. – І мати не вірить. Правду, мати, я кажу?
Та мовчки кивнула. Так було в них завжди. Мати покірно погоджувалася з батьком і ніколи йому не перечила.
– Тату, – Даринка вирішила звернутися до батька. – Можете мені зараз не вірити, але я вам привезу потрібну літературу, і ви дізнаєтеся про СНІД те, чого не знали. Я вам не докоряю й не виню вас…
– Ти?! Ти мене не винуватиш?! А за що ти мусиш нас із матір’ю звинувачувати?! Ми з нею на СНІД не хворіємо. А от ти…
Даша побачила, що батько знову «закипає», і вирішила залишити на сьогодні цю розмову.
– Мамо, може, ти все-таки мене нагодуєш? – звернулася вона до матері.
– Погодуй її, – дав указівку батько, трохи заспокоївшись, і звернувся до дочки. – А ти візьми з будинку свої речі, які можуть тобі знадобитися, і як трохи стемніє, викликай таксі й їдь, доки тебе люди не бачили.
– Що-о-о? – Даша широко розплющила очі від подиву і несподіванки. – Ви мене… ви… виганяєте мене з дому?!
– Саме так, – глухо відповів батько і поліз за пачкою цигарок у кишеню.
– Тільки за те, що я хвора?! – Даша все ще не могла повірити своїм вухам.
– Так, – буркнув батько, прикурюючи.
– А якби у мене був рак? Теж вигнали б?
– Звичайно ж, що ні, – відповів батько.
– Краще б уже був рак, аніж… – сказала мати і знову тихо заплакала.
– Що ти кажеш, мамо?! – Даша підняла на матір очі, повні безвиході та відчаю. – Як у вас язик повертається таке сказати? Я ж ваша дочка, рідна кров!
– Досить балачок і порожніх розмов, – донісся до Даші голос батька. – СНІД – це ганьба, яку нам з матір’ю доведеться переживати тут, на своїй батьківщині, у своєму селі, серед знайомих і сусідів. А ти, Дашо, поїж і збирайся. Мати дасть тобі трохи грошей на лікування та вези свій СНІД звідси туди, звідки його привезла. Зараз медицина, як то кажуть, іде вперед семимильними кроками. Може, знайдуть кошти і вилікують тебе. Тоді й…
Батько ляснув себе натрудженими, загрубілими руками по колінах і сказав:
– Моє слово міцне, і я не зміню своє рішення.
– Мамо! – Даша подивилася на матір очима, повними жаху залишитися в цьому великому світі наодинці зі страшною хворобою. Мати глянула на дочку і побачила блискучі від застиглих у них сліз її великі сині очі, в яких були і розпач, і тривожне очікування. Їй було шкода дочки, але неписані статути села штовхали її позбавитися ганьби будь-якими шляхами. До того ж вона завжди сліпо підкорялася волі чоловіка. Мати була налякана й розгублена. Вона так і стояла біля плити, нервово перебираючи кінчик заяложеного фартуха.
І тут Дашу охопив дикий, тваринний страх. Усвідомивши повною мірою жах свого становища, вона підвелася з місця і впала перед батьком навколішки:
– Тату! Татку! – закричала вона, здригаючись усім тілом від ридань. – Прошу тебе, не виганяй мене! Мені самотньо, мені погано! Мені так страшно!
Вона спробувала вхопити його за руку, але батько відштовхнув Дашу від себе, відійшов до вікна і відвернувся. Даша на колінах поповзла до матері. Їй пощастило схопити її за руку, і Даша почала її цілувати:
– Мамо! Мамочко! Мамусю! Одумайся! Що ти робиш? Не викидай мене на вулицю, як непотріб! Я ж твоя дочка! Я завжди намагалася бути хорошою дівчинкою! Мамочко, я люблю тебе, люблю тата! Чому ви так чините? Тільки через страх, що скажуть про вас люди? Це ж нерозумно й несправедливо!
Мати спробувала прибрати руку, і їй це вдалося.
– Матусю! – дівчина підвела блискучі очі на матір. – Не виганяйте мене! Я дуже, дуже боюся! Мені страшно. Я не хочу вмирати. Врятуйте мене!
Останні слова вирвалися з душі Даші криком відчаю, і мати здригнулася всім тілом і простягла до дочки руки.
– Все! – закричав батько і встав між ними. – Спектакль закінчено! Завіса! Ти думаєш, нам тебе не шкода?! Що ми, по-твоєму, бездушні скоти? Та через тебе мати вже всі очі виплакала! Ходить цілими днями, як привид. У мене ось тут, – батько поплескав себе по грудях, – усе вже зотліло і переболіло. Але я тобі, дочко, скажу одне: ти – наша ганьба, і ти мусиш виїхати. Твоя ганьба – наш хрест, і нам з матір’ю його нести до кінця.
Голос батька ставав тихішим і спокійнішим:
– Їдь, Дашо, сьогодні ж, як смеркне. Біжи звідси, тікай від сорому, ми з матір’ю як-небудь тут упораємося, – сказав він тихо і додав: – Самі.
Даринка сиділа на підлозі заклякла. Вона вже не плакала від розпачу, і її обличчя набуло виразу покори і смиренності черниці – як перед чимось неминучим, чого не можна вже змінити або виправити.
Вона мовчки підвелася, підійшла до вмивальника, вмилася холодною водою і витерла рушником обличчя.
– Я піду до бабусі, – сказала вона і дрібними кроками, тихо і безшумно, пішла у бік далекої кімнати.
Даша побачила бабусю, яка дивилася телевізор. Вона була сухенька і маленька, немов саме життя виссало з неї всі життєві соки, енергію, силу, запал, залишивши кістки, обтягнуті восковою зморшкуватою шкірою. Дівчина подумала, що дуже добре, що двері в кімнату були щільно причинені, працював телевізор і бабуся нічого не чула.
– Дариночко, сонечко ти моє, – сказала зраділа бабуся. – Коли ти приїхала? Надовго?
Бабуся вимкнула телевізор і простягла назустріч онучці тоненькі руки з покрученими вузлуватими пальцями.
– Усе серіали дивишся? – посміхнулася Даша.
Дівчина сіла на стілець поруч із ліжком, поклала голову на подушку й обійняла бабусю. Відчувши поряд тепло рідної людини, яка виховувала її з дитинства, вона уявила себе маленькою дівчинкою. Тихий, лагідний голос бабусі її заспокоював, як у далекому безтурботному дитинстві.
– А я вже думала, що помру і не побачу тебе, – сказала старенька.
– Бабусю, ти знову такі дурниці говориш. Утім, як завжди.
– Та я що? Я вже віджила своє, дитинко. Вже все хороше в минулому. А як ти, ластівко моя?
– Тобі батьки… що-небудь говорили?
– Я знаю, що ти захворіла
