Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Я втрапив саме на початок навчання, й це дало мені можливість побачити далекосхідні береги від Владивостока до Чукотки й ще раз відчути сувору й невблаганну чарівливість земних просторів, обмитих безмежжям Тихого океану.
Найбільше часу провів я на Камчатці. Тайфун Елоїза, що налетів з Японського моря, загнав наш крейсер у тиху й неприступну для морських штормів Авачинську бухту, де я й перебув майже весь час своєї служби: в негоду нудився на якорі, а в погожі дні, як повноправний моряк, виходив разом з усім особовим складом крейсера на маневри у відкритий океан — аж до Чукотки.
И поки гуляв тайфун й матроси дармували в кубриках, а офіцери в каютах, мені дозволено було сходити з корабля на берег. Я виходив на край Петропавловська–Камчатського й, щоб вибратися із надморської низовини й побачити край, у який потрапив, спинався угору схилом Авачинської сопки, що панувала над бухтою й з кратера якої струменіла цівка сизого диму — мирно й тихо, немов із комина гуцульської хижі.
І я побачив…
За вигнутою косою, що відокремила бухту від океану й раптом обірвалася, подробившись на маленькі острівці, протягнувся плоский берег, заселений тісним містечком. Воно обігнуло Авачинську сопку й зупинилося ніби в страху перед безмежжям скалистого простору, який, віддаляючись у безкінечність, виростав щораз вище до неба рудими скелями і врешті впирався у зеніт засніженим Пенжинським хребтом, що відділяв запропащений світ від Великої Землі, до якої закинута в ці безвісті людина не могла б добратися пішки за весь свій вік.
Над хребтом тьмяніли важкі снігові хмари й заповнювали собою розколини й провалля — може, для того, щоб відчайдух, який захотів би вибратися з цих незвістей на світ Божий, загубився в темряві й осліп, опинившись на безлюдді, й потонув у бездонних ізворах перед прямовисними скелями… І здалося мені, що на тій засипаній камінням і відламками скель дикій землі не може жити ні птах, ні тварина, що такі земні кути призначені хіба що для біблійної преісподні, хоч знав я, що за цим хребтом й за Шелковою затокою Охотського моря існують Магадан і Колима — реальне людське пекло.
А за Авачинською косою гримів дев'ятий вал, пригнаний до камчатських берегів шаленою Елоїзою, яка не могла вгамувати свою лють уже кілька днів; стихія крижаних скель з одного боку й божевілля чорних вод, що вивергались із дна океану під саме небо гребенястими хвилями, — з другого оточили мій новий світ цілковитою безнадією; до моєї душі добиралося відчуття загубленості, й думав я, спинаючись крутим схилом Авачинської сопки, — кого б то я хотів мати за товариша у цьому чужому краю. Й коли зупинився, бо далі йти було небезпечно, — гарячий подих заснул ого вулкану почав мене обвівати, коли розглянувся довкола й не побачив нічого більше, крім білих вершин хребта, що пробивали попону чорних хмар, і лютого морського валу у відкритому океані, — крізь ту непроглядь проник до мене світлий образ жінки, й не був це лик прекрасної Орести із золотою косою, а зіткана із мережки водяних крапель й сітки сизого туману, що повис міражем над загубленим на краю землі містечком, образ Білої Віли з обличчям пишної амазонки, яка сказала мені колись «Я вмію бути вірним другом», й була це Ліда, яка ніколи не вступалася з моєї пам'яті, й тепер тінню йшла слідом за мною, як колись вузькою стежкою у страдчівській пущі.
Я втішився її товариством і, щоб мати можливість порозмовляти з нею, зійшов із сопки до міста, відшукав поштове відділення й написав їй листа. Відповідь не забарилася. Лідин лист був довгий і довірливий, такого листа могла написати тільки близька людина, й Ігор, читаючи, розклеївся, розчулився аж до сліз: той лист пробив стіну його самотності, на нього повіяло знайомим подихом рідного краю, а усвідомлення того, що десь там, незмірно далеко, думає про нього добра приятелька, дорешти стлумило його тугу — гей–бо недарма ввижалася йому вона, зіткана із солоних бризок моря й туманного серпанку, — то в проколинах між скелями, то на чорному небосхилі над розбурханим океаном!
«Дорогий приятелю! — писала Ліда. — Багато чого могла я сподіватися, тільки не листа від тебе з неймовірно далекої Камчатки, — і чому–то майже всі ми розпорошилися по світу, ніби бомбу кинуто посеред нас, а то всього–навсього пшикнула якась петарда, що наробила несподівано багато смороду… Та все те скоро минеться, побачиш, і ми з тобою колись ще посміємося з нашої наївної, хоча й чесної філоматії, а найбільше з того переляку, який одних ударив хвилею в спини й погнав по світу перекотиполем, а іншим обсмалив обличчя й спотворив образ Божий… Ти, певне, здогадуєшся, кого я маю на увазі…
Але яка я рада за твою жадобу до життя, за твій виклик сурогатним божкам, яким і донині здається, що вони всесильні… Я й не сподівалася, що ти на таке здатний, думала собі: цей наполегливий і чесний хлопець стане колись кабінетним письменником або занудним ученим… Який ти зухвалець, я захоплена тобою!..
І ніколи, Ігоре, не допускай до себе занепадницької думки, мовляв, справа, яку ми розпочали, була марною, непотрібною й неперспективною. А ні, мій голубе! Ми серед занімілого люду, який півстоліття ходив з кляпами на устах, зважилися бодай упівголоса заговорити, ввести до щоденного ужитку такий затоптаний засіб спілкування, як суперечку, й зрунтали замшіле болото тотальної одностайності. За це нас покарали, але ж таки ми, ми зважилися відновити українську традицію тих живлющих дискусій, започаткованих ще в дев'ятнадцятому столітті Франком, Лесею Українкою, Драгомановим… За їхнім прикладом ми кинули камінь у затягнуте гнилою ряскою колись живе озеро, й круги ту твань трохи розігнали, а прийде час — і посиплеться камінний град, і гниль прилипне до берегів, а посередині озера зблисне чисте дзеркало води! Ти згадай лише, як ми довго до того вибуху готувалися, а він таки пролунав у Франковій аудиторії на засіданні літературно–критичного гуртка в лютому 1957 року…»
Ігор ні на мить не забував того засідання: експлозія була вельми лункою…
