Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Сонце стрімко котилося до західного горизонту і враз зупинилося над сизим озером туману, ніби збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в ній; краєчком диска обережно діткнулося до вечірнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нічна безодня, наготовлена поглинути небесне світило й остудити зігрітий останнім ласкавим теплом світ. Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарешті пірнуло у глибоке плесо — віддало небові рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромці туманної гладіні, відділяючи її від змерхлої небесної бані.
Та світляна смуга ще довго пломеніла, я нічого урочішого досі не бачив, й мені жаль було останні миті осіннього дня затьмарювати найприкрішим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтиків, котрі посміли виділитися із суспільної каламуті як незалежні особистості, не зваживши своїх сил.
А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по світу, наздоганяючи кожного з них на їхніх стежках, і не всіх зумів наздогнати, уздріти в обличчя, почути їхню мову й дізнатися, хто і як спонатужився уціліти в жорстокій життєвій круговерті.
Мені найлегше та біда обійшлася: я несподівано швидко був прийнятий до Спілки письменників за рекомендаціями таких китів, як Ірина Вільде й Михайло Яцків; на нетривкий, звісно, час я захистився бронею авторитетної організації від цькувань, переслідувань, а може, й арешту, проте знав, що цей сховок дуже ненадійний, і якщо владцям захочеться, то мене легко звідти вивудять…
На своє щастя, я дізнався, що кожен військовозобов'язаний письменник має право записатися на перепідготовку в будь–яку військову частину в будь–якому окрузі, тож довго не думаючи, подав до військкомату заяву, що маю бажання відслужити належний термін в морському флоті на Далекому Сході. Моя авантюра спрацювала в темпі, й навесні я вступився зі Львова на цілі три місяці, щоб мене не пасли пильні очі каґебістів і сексотів, яких тьма–тьменна розплодилося після угорських подій по всьому совєтському концтаборі.
Я подався в першу свою далеку мандрівку. Подорожувати любив змалку, і були це Карпати. Мене завжди манила майже дитяча цікавість: а що там далі за лінією пізнаного? І чому кожна наступна гора здається вищою від тієї, яку я вже здолав? І звідки витікають потічки, які стають потім бистрими ріками, а як могло утворитися на найвищому карпатському хребті бездонне озеро, що називається Несамовитим?..
Ще в школі під час вивчення історії Єгипту я підсвідомо поставив перед собою мету — побачити найбільше диво світу — піраміди… Нині вже знаю, які вони, і дива, на жаль, стало менше… Подовгу простоював перед мапами частин світу із щемним бажанням побувати у кожному куточку планети, а перед величезною, мов верета, мапою Совєтського Союзу мене діймала цілковита розгубленість: навіщо одній державі такі шалені простори, та водночас з цим нерозумінням очевидного абсурду зроджувались у моїй душі сподівання, що колись побачу те безмежжя з краю в край, бо ж не потрібно мати якихось документів для того, щоб отак стати й піти з Янова аж до Чукотки, переступити тисячі обріїв, ніколи не досягнути останнього, проте за одним переходом побачити такий огромний шмат земної суші!.. А десь посередині великої мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розпрямлені крила лелеки, що летить, а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лишень голубінь крил — й навивається ця синя птаха, ця недосяжна мрія — Байкалом, найглибшим у світі озером з найчистішою прісною водою…
Біда допомогла мені вирушити у вимріяну в дитинстві мандрівку безмежним світом… Я поїхав спочатку до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася ця моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця здаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж щиро пожалів, що не можу своїми передбаченнями поділитися з доморосами: цей велетенський совєтський колос уже самою критичною масою здавався приреченим на загибель: з одного центру керувати ним неможливо, хіба що руйнувати — соціально, економічно, національно… Я побачив на власні очі величезну імперію, яка незмірно могутня своїми розмірами, — і якраз ця нібито перевага породила в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.
…Не можу сьогодні повністю перенестись у тридцятилітню давність, та знаю, що мої нинішні погляди на українське оновлене життя започаткувалися саме тоді — в ембріоні…
Дивлячись крізь вікно вагона, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу, мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й отетеріла, втямивши, що світ набагато ширший, ніж їй здавалося… Але ж постривай, дитино, на тому необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють: тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці, які означають, що за ними розпочинається чуже село; у школі вчитель розповість про кордони твого народу, переступати які непрошеним гостям зась; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди, хто ж порушить готар, з тим воюють, — а тут лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, — і кочують нічийною землею конфірмовані владою пройди, котрі нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами Ґрунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у водах, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив'язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, перетворюючи господаря в пройдисвіта: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтеся, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого і відбирайте в нього право розмовляти рідною мовою, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями — ось яка вона, безмежна російська сваволя на безмежних просторах!.. І в жодному селі ні одного паркана, плота, загорожі — «Росія вольная, страна прекрасная, і всьо вокруг майо!» Так починається ментальність бездомного кочівника:
