Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Мені доповіла наша Маруся, що ви прийшли до нас, — заговорив він, і мова його була теж привітна і м’яка — такої я ніколи не чув у себе дома. — Ось вам перша ваша ластівка, — і він подав мені гарно оправлену книжку із заголовком «Антифон воскресний» і з моїм ім’ям і прізвищем на обкладинці.

Незмірно втішений, я взяв книжку до рук й притиснув до грудей, стримуючи щасливий схлип. Директор пильно приглядався до мене, ніби вивчав, який то я не зовні, а в душі, й запитав таке, чого я зовсім не сподівався почути:

— Ви сімейний?

— Ще ні… — відказав я знічено.

— То й добре… Не мусите вертатися до свого Львова. Залишайтеся в Києві, візьмемо вас на посаду коректора.

Підшукаємо якесь скромне помешкання, а потім — як Бог дасть… Згода?

Й так я став киянином. Першу ніч заночував у Івана, а на другий день він поселив мене в тісній кімнатці студентського гуртожитку.

А того вечора ми — три новітні побратими — взяли з собою вина й запивали наше знайомство на майданчику Десятинної церкви — на тому самому місці, з якого я вперше побачив усю Україну й увірував у її щасливе прийдешнє. Ми тихо розмовляли про те, про що ніхто ще вголос не наважувався говорити — так, ніби щойно домороси, числом збільшені, пробралися підземним ходом із Страдчівської печери до найвищої висоти України — Княжої гори. І тихо співали пісень, яких ніхто ще вголос не співав, й поклялися найсвятішою піснею душу й тіло покласти за нашу свободу… І впевнився я тоді: доморосів ставатиме щораз то більше, а прийде час — і з усіх кінців України вимарширують легіони неофітів й заполонять заполонений край.

Я отримав десять авторських примірників своєї книжки і сигнальний вислав Ліді… Й так почалося наше довголітнє листування, яке ні разу не освятилося зустріччю, — двоє близьких людей надто довго долали коротку віддаль одне одному назустріч…

«Та невже й нині не скоротиться вона до однієї п'яді?» — думав Ігор, дивлячись на сонце, що, просвічуючи білим кружалом сіру попону мряки, поволі й невідворотно зсувалося до заходу.

Спогад, що сплив у пам'яті Ігоря в той мент, коли сонце, напружившись до червіні, почало вивільнятися з полону мрячної смуги, був достоту такий, як ця багряна куля, — що пучнявилась останнім теплом і водночас холодніла, загрожена неминучістю згасання в нічному сумерку.

До Ігоря прийшла літературна слава — навально й голосно. Згнічений несподіваним визнанням, він ніяковів від повсюдного галасу в київських інтелектуальних колах. «Ти читав „Антифон воскресний“ Романюка? — запитували один в одного письменники в Спілці, науковці в Інституті літератури, книголюби в книгарнях на Хрещатику. — Ще ні? То прочитай, не пошкодуєш: які думки, який підтекст!» — «А ви читали? — запитували незнайомі в самого Ігоря у письменницькій книгарні „Сяйво“ на Червоноармійській, коли він переглядав новинки й відкладав набік потрібні книжки. — Візьміть ось цю!» — і тицяли йому перед очі книжку, дивуючись, що вона його не цікавить.

А коли вже Ігор пороздавав друзям авторські примірники і в тому ж «Сяйві» підійшов до каси із стосиком власних книжок, якийсь бібліоман взяв його за лікоть й, підозріливо заглядаючи йому в очі, спитав: «А ви оце спорядилися на чорний ринок, добродію?», Ігор зовсім розгубився й проказав, запинаючись: «Таж то я її написав…» Тоді його обступили всі, хто був у магазині, приглядаючись то з недовірою, то із захопленням, інші просили дати інтерв'ю, хтось із недовірків вимагав у Ігоря паспорта, й він нарешті протиснувся крізь натовп і втік, ще не вміючи користатися зі своєї популярності…

А коли ажіотаж довкола роману сягнув піку й книжку почали передавати з рук до рук й обговорювати її на засіданнях літературних гуртків, відчитуючи підтекст, партійні нишпорки самі заходилися її читати по вертикалі й діагоналі, дошукуючись у ній антирадянщини, — й нарешті сталося те, що мусило статися: роман був підданий у пресі нищівній політичній критиці і знятий з книгарень та бібліотек, що спричинилося до зацікавлення твором в українській діаспорі: канадське видавництво «Тризуб» поквапилося випустити в світ факсимільне видання книжки, а в СІЛА з'явилася вона в перекладі англійською мовою. Тоді притчею во язицех стало прохання одного київського графомана, книги якого припадали пилом на поличках книгарень, до відомого і теж проскрибованого критика Івана Дзюби: мовляв, напиши про мене розгромну рецензію, може, на мої книжечки хтось зверне увагу…

Сталося те, чого побоювався Ігор, коли ще на Далекому Сході отримав від директора видавництва «Молодь» утішного листа: цензура на твори Романюка опустила завісу, й наступна його книга, в якій ішлося про те, як отцеві Миколаєві Конраду, що уособлював Україну, допоміг нести його хреста славетний український поет, була зарізана цензурою, й Романюк, який так несподівано став відомий в українському світі, мусив замовкнути й чекати кращого або гіршого часу — політичного потепління чи то тюрми.

Й саме на ту пору, коли слідом за Ігорем партійні гайдуки розправлялися з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем і покійним уже Василем Симоненком, Ігор отримав з Ужгорода листа від письменника Івана Чендея, який очолював Закарпатську спілчанську організацію: голосний і теж уже битий владою прозаїк запрошував його на зустріч із закарпатськими студентами й викладачами, яка мала відбутися в актовій залі Ужгородського університету.

Ігор погодився — познайомитися з відомим письменником із Закарпаття було цікаво й заманливо: та невже це той самий? І всю дорогу в поїзді діймала Ігоря догадка: письменника Чендея він ніколи у вічі не бачив, та прізвище його було знайоме з дитячих літ. Коли мадярське військо відступало перед совєтською армією із Волині на Закарпаття, якийсь здесяткований у боях артилерійський полк зупинився на перепочинок у Янові, щоб потім, полишивши гармати над Верещицею, добиратися возами й пішо до своєї Паннонії турківським трактом.