Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Ту тятиву кожного разу натягала для мене чужа рука, щоб видалити з рідного краю: один раз сталося це зі мною не з моєї волі, а другий — із власної вини. Й двічі долав мене неосяжний імперський простір, а ти уперше відчув своє безсилля перед ним…
— Не маєш рації, Антоне, — відказав Ігор. — Я не своє безсилля відчув на неосвоєних людьми гонах, а приреченість володарів тих просторів; вони фактично володарями не є, а ніби заблуканими в безводному й голодному степу мандрівниками, котрі раніше чи пізніше неминуче згинуть, покарані за свою захланність.
— Блаженні віруючі, бо їх є Царство Небесне… — криво посміхнувся Антон й почав наливати в чарки трунку. — Випиймо, побратиме, за стрічу, а за твої оптимістичні прогнози марно чаркуватись. Дасть Бог, чи то пак Сатана, що промине небагато часу, і ти подібно мені впокоришся, коли збагнеш, що всемогутній Господь набагато слабший від диявола, який запанував над світом у двадцятому столітті… Ніхто його перемогти не зможе, то й не варто нам піднімати заборола, як це наївно спробували ми зробити в Страдчі, а треба заховатися в найглибшу шпарку й точити зсередини стовбур дерева, що впав і лежить, притиснувши собою земну живність, — сам не живе й нікому не дає жити — й сточувати його, поки він не переміниться в купу порохні. Але треба знаходити всі доступні засоби, щоб проникнути всередину колоди, а не метушитися на її поверхні…
— Але ж той стовбур давно вже спорохнявів, хіба ти не побачив цього, перетинаючи Сибір неісходиму? — аж вигукнув Ігор, й Антон боязко розглянувся по залі.
— Не роби собі ілюзій, брате, я краще знаю, — проказав Антон, і збагнув цієї миті Ігор, що песимізм і безнадія сточили віру й силу в душі приятеля, й ніколи більше він не протестуватиме й звідси теж не вибереться ніколи, зайнявши позицію короїда, якому в струхлявілій колоді вистачить поживи на весь вік.
Й здавивши гіркоту в серці, слухав Ігор печальну розповідь Антона…
Війна закінчилася звитяжним салютом у Москві, а в Німеччині совєтські солдати на радощах вистрілювали в небо всі до останнього патрони з автоматних дисків, й переможні вигуки цілу добу лунали над долиною Рейну.
До Кельна, що чорнів кістяками руїн під лагідним травневим сонцем, зусібіч із Рейнського дистрикту звозили «студебекерами» й гнали пішими колонами вчорашніх німецьких рабів — радянських полонених солдатів та остарбайтерів до новітніх таборів, розміщених у колишніх казармах, огороджених бетонними стінами, біля яких снували чорношкірі американські полісмени.
Відчинені навстіж брами табору для переміщених осіб всмоктували у своє темне нутро чоловіків, одягнутих у зітлілі шинелі й лапсердаки, та жінок у смугастому лахмітті; несамовитий галас, супроводжуваний то зойками, то рипінням гармоній, що їх розтягували, блукаючи розбитими вулицями, підпилі солдати, повис над завойованим містом; весь світ сповнився звуковим хаосом, що ритмізувався, ніби клацанням кастаньєтів, гримотінням по бруку дерев'яних підошов невольничого взуття.
І весь цей люд, позначений арештантським тавром на верхній одежі, дистрофічною схудлістю й цілковитим знесиленням, ніс на собі ще й моральне тавро зрадників батьківщини, як їх назвав генералісимус Сталін, й, проходячи крізь фільтраційні пункти, нечисленні щасливці, які встигали на запитання «куди хочете їхати?» вигукнути слово «Гамбург», вмить прилучалися до тлуму, що відбуде кораблем за океан, а кому це не вдавалося зробити, ті залишалися в обіймах совєтського СМЕРШу, й відправляли їх на станцію Дельбрюк, що на правому боці Рейну. Й прибували туди замаєні лозунгами «Батьківщино, приймай своїх синів!» набиті людьми вантажівки, тим чорним тлумом заповнювали вагони, й стугоніли ешелони, переповнені колишніми німецькими рабами, які враз перемінилися в совєтських, минаючи родимі місця, — на Крайню Північ, у Середню Азію та на Далекий Схід: «Росія вольная, страна прекрасная!»
Антонові Доленку, якого привезли до Кельнського табору із бауерського господарства, що на краю Рейнського дистрикту, радили знаючі й досвідчені невільники, щоб під час опитування на фільтраційному пункті сказав тільки одне слово «Гамбург» — і тебе обмине совєтська неволя, де на тебе посиплються звинувачення: чому залишився під окупацією, чому не пішов у партизани, чому не застрелився?.. Та Антон не вірив, він не міг повірити, що в тому краю, звідки його забрали в німецьке рабство, він опиниться в рабстві рідному, бо за що — за ті муки, що їх перетерпів у транзитному таборі в Києві, куди звозили з усіх кінців окупованої України спійманих фашистськими опричниками молодих чоловіків, жінок, дівчат і навіть таких підлітків, як Антошко з Переяслава? їх били, морили голодом, а потім у зачинених теплушках тижнями везли до Німеччини; на вагон, де тіснилося до сотні людей, давали на день одну хлібину й каністру води… Та хіба може щось подібне повторитися після перемоги?.. А там, на Переяславщині, — зелені байраки, золоті поля, і синє небо, і ясні зорі, і тихі води, і край веселий… Ешелон з новітніми невільниками перетяв той чарівний край посеред ночі, щоб вони, крий Боже, не уздріли його й не збунтувалися, а потім цілі два тижні стугонів состав незнайомими просторами, поки не зупинився на краю землі, що звалася Зеленим Клином, — у пітьмі уссурійської тайги за колючим дротом…
— І ніхто так і не наказав нам зірвати з грудей пришиті ще в Німеччині білі реєстраційні жетони з прізвищами невільників… І тоді я зрозумів, що ця друга неволя вічна, й щоб жити, треба до неї покірно пристосуватися…
Антон замовк, й довго мовчали приятелі — один пойнятий оптимізмом, а другий цілковитою резиґнацією.
Після згірклої мовчанки Антон знову заговорив, докінчуючи розповідь.
— У нашого львівського поета Миколи Петренка, в його збірці поезій «Камчатські береги» є вірш, з якого я зап'ятав таку строфу… Доля Петренка була достоту схожа з моєю: він теж був репатрійований з Німеччини на батьківщину — на Далекий Схід, тільки й того, що в різних таборах ми перебували…
