Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Такі роздуми боляче мене терзали й ставали нестерпними ще й тому, що не мав з ким ними поділитися — переконати маловірів у неминучості загибелі імперії зла, й мені на думку спливав образ Антона Доленка, який мріяв про удосконалення совєтського суспільного ладу — того монстра «огромного й стозєвного», приреченого ще безсмертним Радіщевим опинитися в руїнах на світовому смітнику… Де ж то він тепер — наш добрий Старий, зник безслідно…

Й нарешті сталося! Здійснилася моя дитяча мрія. Тяжко дихає поїзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал і, неспроможний здолати крутий нахил, звивається змією попід скелями, з люті сичить гарячою парою і врешті, звідчаєний своїм безсиллям, вгризається в гору, пробиваючи в ній тунель, пітьма смолою прилипає до очей, та за мить у вікнах вагона знову зблискує сліпучо–зелене світло; смерекова тайга заслоняє з одного боку небо, а з другого наповнює глибочезні ізвори кипучим шумовинням; поїзд стає схожим на відчайдушного еквілібриста, що біжить по двох канатах рейок між прямовисними скелями й проваллями без дна; радість, змішана зі страхом, захоплює дух, а попереду наступний тунель роззявив пащу, що всмоктує в себе, немов сосиску, залізний состав; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, — та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю, душу огортає полегша, паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі: тайга водоспадом рине в бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.

Байкал!

На станції Слюдянка вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці омулів, виходити з води не хочеться, та вже кличе пасажирів паровозний свисток, я всідаю до вагона і тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу, поїзд круто повертає вбік, і зникає з моїх очей назавше найчарівніший сон — видиво Байкалу.

Й рунтає той сон гірка реальність: я не можу забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську здичавів український лицар–мазепинець, високоосвічений муж і завсідник аристократичних салонів Андрій Войнаровський, що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України, що Читинську область заселили після війни депортовані західноукраїнські мешканці, — усі ці простори призначені для тюрм, каторг і заслань! А жили колись тут вільно численні народи, поки їх не визволили від свободи загарбники типу Єрмака й Хабарова, а теж вчені колонізатори Пржевальський та Арсеньєв… Де ж ви, мої друзі–домороси, щоб я міг вам про все це розповісти?

У Владивостоці на вокзалі я здав валізу в камеру зберігання, відшукав штаб Приморського військового округу, звідки мене мали відправити на крейсер «Дмитрий Пожарский», що стояв у Золотому Розі на рейді. Пора була ще рання, я мав трохи часу й пішов у місто шукати ресторану, щоб поснідати. Ресторан ще не працював, прибиральниці наводили в ньому лад, проте я таки зайшов досередини й сів на лавку біля роздягальні. Тут швабрувала підлогу стара бабуся, вона люто накинулася на мене з лайкою, яка зазвучала як найкраща пісня:

— Та вступися звідси, москалю, най би тя шляк трафив!

Я засміявся, підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:

— Звідки ви, бабцю?

— Ге, — видивилася стара. — Та, певне, звідти, звідки й ти?

— А багато тут вас з нашого краю?

— А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…

Вона стояла, спершись на швабру, а я — з простягнутими до неї руками, хотів її обняти, та жінка до сентиментів не була готова, відчинила двері до зали й промовила злагідніло:

— Заходь, сядь десь там, до тебе підійдуть.

Чекав я довго, вже почав дошкуляти мені голод, аж тут увійшов до зали молодий, з вусами чоловік, і я схопився в подиві: такого бути не могло!

— Антон! — скрикнув я, і мій голос відлунився від нього вигуком:

— Ігор!

Ми обнялися й довго мовчали, придивляючись один до одного й не маючи сил прийти до тями.

— І ти тут… — проказав він упалим голосом. — Що тебе сюди занесло?

Ми сіли за стіл й далі мовчали. До нас підійшла офіціантка й узяла замовлення на сніданок.

Снідали мовчки й обидва не могли прийти до тями від несподіваної зустрічі: тож треба було обидвом прострелити собою десять тисяч кілометрів лише для того, щоб на краю світа зустрітися в дешевому ресторані й докінчити розмову, яка обірвалася біля страдчівської печери під час хресного ходу на Благовіщення.

— Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно луком і стрілою, — згадав Ігор сентенцію Миколи Гоголя, яку той записав, мандруючи із Петербурга до Рима. І в думці розшифровував її: лук — то жадоба пізнання, а стріла — сам подорожній. Яка ж то тятива випустила нас обох у таку неймовірну далеч?..

Ця думка набула форми питання, й Ігор звернувся з ним до Антона. Доленко відповів не зразу, він дивився на Ігоря так, як господар на несподіваного гостя, який першим повинен пояснити свою появу. Антон мовчанкою спонукував товариша до розповіді, й Ігор озвучив