Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Я теж чув ті розпачливі плачі — тварин і людей… Два роки працював на лісоповалі, а згодом нас випустили із загорожі на вільне поселення без права повертатися в Україну… Де тільки не знаходив роботу, щоб настарати трохи грошей, — ні на мить не покидала мене надія вернутися додому. Працював вантажником у портах, механіком на вагоноремонтному заводі в Хабаровську, на рибних промислах у Петропавловську–Камчатському… Врешті замешкав в українському селищі Зіньківка над Уссурі… Та сконав нарешті проклятий вождь усіх народів, і я вернувся до свого Переяслава. Склав екстерном екзамени за десятий клас, а коли дізнався, що у Львівському університеті на філфаку конкурс не надто великий — поїхав на Захід. А що було далі, ти знаєш… Після розправи над нами я подався сюди й тут, мабуть, житиму до смерті.

— А за чим до Владивостока приїхав? — спитав Ігор.

— Може, вдасться записатися заочником на російську філологію в тутешньому університеті — мені ж залишилося тільки державні екзамени скласти.

Цієї миті Ігоря дійняло відчуття, нібито між ним і Антоном впала раптом непрохідна заслона, й обидва вони опинилися у незмірно віддалених світах, між якими обірвався будь–який зв'язок, хоч сиділи приятелі один навпроти одного, однак аж до знеохочення відчужені.

А Ігор в надії на взаємне зближення наготовився запитати в Антона про найболючіше… Холод, що провіявся між ними, пригнічував його — і як же це, подумав він, могло так раптом зникнути з Антонової пам'яті зовсім недалеке минуле — а мало ж воно стати змістом життя доморосів: навіщо ж тоді було йти на ризик й розплачуватися такою дорогою ціною? Й спитав–таки Ігор:

— Ти не здогадуєшся, Антоне, хто нас видав?

— Мене більше це не обходить, — відказав Доленко, вийняв цигарку, запалив і глибоко затягнувся. — Те, що було з нами, залишилося в далекому потойбіччі, й воно тепер не має для мене ніякого значення. Але якщо тебе це ще цікавить, то можу поділитися своєю здогадкою: можливо, це був той хлопуньо в клепані, який переслідував нас у Страдчі. Проте — сумніваюся… На тій партійній розправі в університеті нас звинувачували у таких деталях, про які самодіяльний конфідент знати не міг, хоч і підслуховував… Зрадив нас Аркадій, це найімовірніше, ти ж чув, як він каявся… Я перестав йому довіряти ще тоді, як він підозріливо квапно залишив нас у Мирона перед тим побиттям. Ніби змовився із нападниками. А втім, ніхто достеменно знати того не буде.

— Нема таємного, щоб не стало явним, — відказав Ігор. — Ну що ж, Антоне, мені пора добиратися в штаб… Чи ще зустрінемося — хоча б через тридцять літ, як домовлялися?

— Не знаю… Надто далеко й коштовно їздити звідси на такі романтичні й нікому не потрібні зустрічі… Я вже тут вкоренюся. Якщо матимеш час, приїдь у Зіньківку, то зовсім недалеко від Владивостока — година їзди автобусом. Я там живу й, напевно, там і помру… Ще тоді, коли вийшов з табору на вільне поселення, замешкав в одних переселенців з України — ще тих, столипинських. У них росло миле дівчатко Настуся. Тепер вона красуня! Незабаром стане моєю дружиною…

— Вона українка?

— Тут немає українців — лише хохли.

— І ти хохлом станеш?

— Не буду ж білою вороною…

— І вдосконалюватимеш чинний суспільний лад?

Антон заярився:

— Та невже ти й насправді повірив, що мізерна групка доморосів може розвалити такого дужого монстра? І чи думаєш, що твоя писанина йому нашкодить?

— Крапля камінь довбе, — сказав Ігор і підвівся.

Вони навіть не обнялися, прощаючись.

— На одного домороса стало менше, — промовив сам до себе Ігор, прямуючи до штабу військового округу. — А згодом не залишиться нікого. Але не треба шкодувати: ми ж таки були!

У штабі військового округу мене вмундирували в елегантну форму лейтенанта Морфлоту й доставили катером на крейсер «Дмитрий Пожарский», що стояв на рейді у відкритому океані.

И розгорнулася переді мною нова й несподівана сторінка мого життя — вельми романтична з присмаком непевності. З тієї миті, як я ступив на хисткий трап корабля й, тримаючись за леєр, щоб не впасти, оскільки огромна металева махіна похитувалася на хвилях легкого прибою, мов горіхова лушпайка, — перестав належати собі. Вахтовий матрос глузливо посміхався, придивляючись до новоспеченого морського офіцера, який не вміє ступати по трапу, він провів мене до командира крейсера. Й став матрос Агафонов моїм першим розпорядником і вчителем: у ту хвилину і в наступні дні ставився до мене по–начальницьки поблажливо, зрештою, вся морська мурашва, яка досконало злагоджено жила в цій залізній купині, була до мене доброзичливою, хоч дещо зверхньою, а командир, капітан третього рангу, який з дива не міг вийти, чому прислали до нього на вишкіл саме письменника, швидко змирився з цим й, думаючи, певне, що сталося це неспроста, виділив для мене флагманську каюту, в якій я прожив цілі три місяці.

Мене приписали до крейсерської газети, я мусив до неї дописувати, що давалося мені нелегко, — я ж не знав, про що потрібно інформувати моряків, однак якось давав собі раду, а втім, мною особливо ніхто не цікавився, нікому я не був потрібний, лише капітан третього рангу Зосименко інколи викликав мене до себе й насторожено випитував, як мені пишеться: був він упевнений, що Спілка письменників України доручила мені написати книгу про моряків,