Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Переповнені людом і затраскані багном автобуси проминали мою самотню непримітну постать і мчали кудись далі, до своїх сьогоденних клопотів. Побут визначає спосіб життя цих людей. Вони зациклені на довколахатньому дріб’язку, на псевдовихованні дітей, на готуванні їжі, урешті-решт. У них постійно чогось не вистачає, усе розламується, кривиться та кришиться від недосконалості…
Нарешті, коли я вже вп’яте постановив собі, дорахувавши до сотні, повертатися в офіс, де я зостався черговим на вихідні, один із «Ікарусів» пригальмував. Дверцята відчинилися, я механічно простягнув назустріч Ані руку, на яку вона легко обперлася, щоб зіскочити…
Буває, цілі місяці тонуть у трясовині буденності, не залишаючи жодного вартісного спогаду, здається потім, що й не жив, а спав увесь той час. Однак коли ти ще не геть пропащий, то в глибині зачаєного на денці душі смутку лелієш сподівання на мить, яка виправдає це безглузде чекання, на спалах краси як очищення від нічогості. Таких миттєвостей може бути одна-дві на всеньке життя, а може й не бути зовсім. Або ж воно трапиться за твоєю спиною, і ти ніколи не відчуєш його, не встигнеш широко розплющити назустріч красі очі.
Для мене ця мить виправдання настала якраз тоді, коли Аня обома руками вхопила з приступки автобуса свою валізку і, зусиллям тримаючи торбу на рівні колін, трохи випнувши їх для зручності вперед, знову обернулася до мене. На її вустах світилася прозора усмішка зніяковіння, очі мружилися від сонця, яке, нараз вигулькнувши з-за хмар, якось по-особливому виокремило дівчину з оточення.
Понад усе я прагну зберегти свіжість і точність того спогаду, відтворити його з максимальною кількістю подробиць, знову й знову бачити його. Було прохолодно, але вона вбралася не відповідно до погоди легко: тонке бавовняне плаття й поверх нього светрик на ґудзиках. Я намагався та намагаюся за жодних обставин не вводити себе в оману, не створювати міфів, лишень щоб приховати страх суцільної недосконалості, невідворотного наступу хаосу й ніщо. Тому ніколи не вважав Аню красунею. Я завжди помічав її прищики, деяку непропорційність рис обличчя. Однак у ту мить щось так легко защемило в грудях, у душі стало вітряно й солодко, як коли потягуєшся після сну чи важкої праці. Я дивився на неї і бачив утілення недосяжності краси. Зачіска її від пориву вітру розпатлалася, кілька волосинок задуло на обличчя, і вона, оскільки руки були зайняті валізою, спробувала здмухнути їх. Довгі поли плаття розпустилися й набрякли, мов парус…
За тим я простягнув руку до її валізи, сонце заступила хмара, «Ікарус» рушив, обдавши нас густими клубами сажі. Ідилія скінчилася.
— Ну, то що, показуй… — вона зам’ялася, ладна додати «те»: знову звертаючись до мене, як колись, на «ви», але засоромилася й цієї паузи, і того, що засоромилася, і того, що все це помітив я, — свій монастир і свою келію.
Я проводив її холодними вогкими коридорами, розповідаючи всілякі небилиці, витворюючи нові міфи цього примітивного пам’ятника тлінності людських ідей і намірів. Я таємничо шепотів їй на вухо про загадкові кроки, які ми буцімто чуємо, коли пітьма огортає все навколо, про жахливі злодійства одного з партбосів, що він буцімто чинив саме тут, на місці санаторію; і вона довірливо притискалася до мене, міцно впинаючись пальцями в руку. Утім, переконаний, що аж ніяк не зі страху — не сумніваюся, вона ані на мить не вірила жодній із тих моторошних історій, які я вигадував на ходу не лише для того, щоб підтримувати розмову, але й для створення необхідної атмосфери, для витворення між нами відчуття гри, яку ми обоє приймаємо. Я раптом зрозумів, наскільки важливо для мене, щоб ця жінка не зникла раптом, а була поруч зі мною в цьому порожньому холодному приміщенні, принаймні доти, доки не з’являться інші люди, що своїм бездумним існуванням заперечать відчуття крихкості мого власного.
У маленькій комірчині з ліжком і телевізором вона спочатку відчулася затишно й просто — дозволила собі по-домашньому розкинутися на дивані, скинути з себе светра, а з мене кокетливим рухом стягти окуляри. Я розповів їй кілька почутих від Васька анекдотів, вона щиро розсміялася й вишкірила зуби, геть не дбаючи про те, який це матиме вигляд. Я потроху збуджувався, однак вона раптом заклякла й насторожилася, чи то відчувши спалах чуттєвості в мені, чи по-новому глянувши на єдине в кімнаті ліжко й відтак зрозумівши неминучість фізичної близькості між нами, яка не те що була б їй неприємною або страшною, проте означала рішучий крок, безповоротну зміну в її житті, щось на зразок одруження або розлучення. А це лякало дівчину дужче, ніж зґвалтування, бо примушувало брати відповідальність за рішення на себе.
Я просто підійшов до дівчини та поцілував її, аби припинити ці безглузді міркування та внутрішні вагання. Вона подалася назустріч, але за якийсь час, щойно я розпалився й почав шалено цілувати її шию та плечі, стягуючи бретельки плаття, знову відсторонилася. Я спробував налягти, однак її несильний опір був настільки безглуздим, що розохотив і мене.
Вона відступила в темінь, що огортала нас. Останні залишки світла швидко витікали у віконце вгорі. Я розпачливо зітхнув.
— А як же Марко? — нарешті озвучила вона свої сумніви. — Ми ж його зраджуємо…
Я вже не мав сил і потреби заперечувати. Я втомився. Мені захотілося просто плюнути на неї, вийти кудись надвір і сидіти, віддаючи розпалену голову на поталу холодного вітру. Але — що ж тут вдієш — я повівся геть інакше: соціально та розважливо, тобто спробував аргументувати непояснюване. Уже проти власної волі я шукав логічні пояснення на користь адюльтеру та перелюбу…
— Я не бачу тут зради. Зрадити можна довіру, чи дружбу, чи любов… Але не думаю, щоб Марко любив нас. Не думаю також, щоб він надто довіряв нам. Він перейнятий винятково собою. Та й чи ти любиш його? Любиш? — підійшов я впритул до неї, відчуваючи легку злість за невдало перервані ще до початку любощі; вона злякано відсахнулася. — Певно, що ж ні… Ти просто шукаєш щось, за що варто зачепитися. Ти втомилася плисти за течією і хочеш спокою. Ти почуваєшся вже старою, й усі довкола тобі про це кажуть. Якщо й не відкрито, то натякають. Твої однокласниці
