Книги Якова - Ольга Токарчук

У Буську річка Полтва впадає в ріку Буг. Місто завжди належало королю, а не панам, тому нам жилося тут добре. І, мабуть, через те його весь час руйнували — то козаки, то турки. Якщо небо — то дзеркало, в якому відбивається час, то над містом вічно висить образ охоплених полум’ям будинків. Щоразу після руйнування воно хаотично відбудовувалося, розповзаючись в усі боки по болотах, бо вода тут — єдина цариця. Коли починалася відлига, болото виповзало на шляхи й відрізало містечко від решти світу, а його мешканці, як усі мешканці боліт і торфовищ, сиділи у вогких хатах похмурі, замшілі, наче вкриті пліснявою.

Євреї мешкали групками в різних кварталах, але найбільше їх було в Старому місті та в Ліпибоках. Торгували кіньми, возили їх з міста до міста на ярмарки, тримали невеликі тютюнові крамнички, переважно завбільшки із собачу буду. Дехто обробляв землю, більшість же займалася якимось ремеслом. Здебільшого то були злидарі, покірні й забобонні.

Ми дещо зверхньо дивилися на довколишніх селян, русинів і поляків, які від самого світанку гнули спину і розправляли її лише під вечір, коли сідали на лавках біля воріт. Краще вже бути євреєм, ніж селянином. Та й вони нам дивувалися: куди ж то так мчать ті жидки на своїх возах і чому так галасують? Жінки мружили очі: цілий день під палючим сонцем вони збирали колоски після жнив.

Навесні, коли прибережні луки зеленіли, до Буська зліталися сотні, а може, й тисячі лелек. Вони крокували, наче королі, статечно й бундючно. Мабуть, тому тут народжувалося стільки дітей: селяни вірили, що їх приносять лелеки.

На гербі Буська зображений лелека, що стоїть на одній нозі. Так і ми, бущани, вічно стояли на одній нозі, готові вирушити в дорогу, зв’язані з життям єдиною орендою, єдиною угодою. Довкола нас було мокро, в’язко. Закон ніби й існував, але він був мулький, каламутний, наче брудна вода.

У Буську, як і в більшості подільських містечок і сіл, жили майже винятково такі ж, як і ми. Ті, що називали себе «нашими» або «правовірними». Всім нашим серцем, усією істотою своєю ми вірили, що Месія з’явився в Туреччині й, відходячи, залишив нам свого наступника. А насамперед — шлях, яким ми маємо йти.

Що більше батько читав і дискутував у бет-мідраші, то більше схилявся до таких поглядів. Через рік після переїзду сюди, начитавшись сабатіанських книг, він цілковито прийняв їхню правду, а його природні вразливість і релігійність лише сприяли цьому.

«Бо як же інакше? — питав він. — Якщо Бог такий ласкавий до нас, чому стільки страждання довкола? Виходиш на ринок у Буську, і коліна аж підгинаються під тягарем цього болю. Якщо він любить нас, чому ми не здорові й ситі? Чому й інші не здорові? Чому ми мусимо щодня дивитися на хворобу і смерть?» Він аж горбився під тим тягарем. А потім починав свої звичні нарікання на рабинів і їхні звичаї, поступово розпалюючись і дедалі жвавіше жестикулюючи.

Ще дитиною я часто бачив його на базарчику біля крамниці Шилі. Він стояв там і щось обурено вигукував разом з іншими. Його худорлява, непримітна постать здавалася більшою, коли він говорив. Бо промовляв він щиро й від серця.

«З одного закону в Торі Мішна[52] вивела дюжину, а Гемара[53] — п’ять дюжин. У пізніших коментарях законів уже стільки, скільки піщинок у пустелі. То скажіть, як же нам жити?» — вигукував він драматично, аж спинялися перехожі.

Шиля, який не надто переймався торгівлею і більше цікавився дискусіями перед своєю крамницею, сумно підтакував, частуючи чоловіків люлькою: «Ще трохи, і не залишиться нічого кошерного».

«Важко дотримуватися приписів, коли ти голодний», — підтакували йому інші й зітхали. Зітхання теж було частиною розмови. Переважно то були прості купці, але часом приходили вчителі з єшиви й докидали щось від себе до того щоденного ринкового гамору. Невдовзі починалися скарги на панські порядки, на ворожість селян, яка могла отруїти життя, на ціну борошна, на погоду, на міст, що його зруйнувала повінь, на вологість, через яку гниють фрукти на деревах.

Отак і мене змалку наповнювало те вічне незадоволення світом. Щось у ньому не так, якийсь фальш довкола. Чогось нам не розповідали в єшивах. Мабуть, приховували від нас якісь факти, і тепер нам ніяк не вдається поскладати світ докупи. Десь точно є таємниця, яка пояснить усе.

З часів молодості мого батька всі в Буську так говорили, а ім’я Шабтая Цві згадували часто, до того ж не пошепки, а на повен голос. У моїх дитячих вухах воно лунало, наче галоп вершників, що несуть рятунок. Проте сьогодні це ім’я краще не вимовляти вголос.

Моя молодість

Від самого початку я хотів вивчати книги, як чимало хлопців мого віку, але, як то властиво одинакам, був надто прив’язаний до матері й батька. І лише коли мені виповнилося шістнадцять, збагнув, що хочу служити якійсь добрій справі. Я належав до тих, кому ніколи не досить того, що є.

Тож коли до мене дійшли чутки про великого вчителя Баала Шема Това[54] і про те, що він приймає учнів, я вирішив приєднатися до одного такого товариства і покинув рідний Буськ. Хоч мати моя заламувала руки, я таки самотою вирушив на схід, до Меджибожа, за двісті миль[55]. Уже першого дня зустрів хлопця, дещо старшого за мене, який з тією самою метою вирушив із Глинної й був третій день у дорозі. Той Лейбко — щойно одружений і дещо переляканий своїм одруженням молодик, якому лише засіявся вус, — заявив дружині й тестям, що, перш ніж візьметься заробляти гроші, мусить торкнутися правдивої святості й насититися нею на всю решту життя свого. Лейбко походив із шанованої родини глиннських рабинів, і те, що він злигався з хасидами, було для родичів справжнім лихом. Двічі по нього приїжджав батько і благав повернутися додому.

Невдовзі ми стали нерозлучними. Спали під одним рядном, ділилися кожним шматком хліба. Я любив із ним розмовляти, адже був він хлопцем вразливим і міркував не так, як усі. Ночами під тим брудним рядном ми розв’язували великі загадки.

Як одружений чоловік, він увів мене також у ті справи, що стаються між чоловіком і жінкою, і це здалося мені не менш захопливим, ніж питання цімцуму[56].

Хата була велика, дерев’яна й низька. Ми спали